• Июнь 10, 2020
  • Тема: Дело Портнова

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

На правах рукопису

 

ПОРТНОВ Андрій Володимирович

 

УДК 342.565.2(477)

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ:

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ

 

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право;

муніципальне право

 

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

 

Науковий консультант –

СЕЛІВАНОВ Анатолій Олександрович,

доктор юридичних наук,

професор,

член-кореспондент АПрН України

 

 

Київ – 2009

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП ……………………………………………………………………………………………. 3
РОЗДІЛ 1. Методологія формування конституційного судочинства в Україні
1.1. Аналіз наукових поглядів на конституційне судочинство (зміст, особливості і види процесуальних форм) …………………………………………..  

26

1.2. Предмет конституційного судочинства як об’єкт наукового дослідження ……………………………………………………………………………………..  

54

1.3. Принципи побудови і формування конституційного судочинства ………………………………………………………………………………………  

83

1.4. Доктрина конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного статусу Конституційного Суду України ………………………..  

113

Висновки до Розділу 1 ……………………………………………………………………… 143
РОЗДІЛ 2. Еволюція формування і становлення конституційного судочинства в Україні
2.1. Етапи виникнення і становлення конституційного судочинства …… 150
2.2. Взаємозв’язок процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції …………………  

179

2.3. Суб’єкти і учасники конституційного судочинства та їх процесуальні повноваження ………………………………………………………………  

213

2.4. Акти конституційного судочинства як форми процесуальної юрисдикції ……………………………………………………………………………………….  

246

2.5. Проблеми створення нових інститутів конституційного судочинства ……………………………………………………………………………………..  

278

Висновки до Розділу 2 ……………………………………………………………………… 313
РОЗДІЛ 3. Науково-практична основа побудови ефективного конституційного судочинства
3.1. Конституційне провадження в судовій сфері як умова забезпечення конституційного правосуддя: нові підходи …………………..  

321

3.2. Ефективність здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ ……………………………………  

354

3.3. Нова модель конституційного судочинства: концептуальні засади …. 383
Висновки до Розділу 3 ……………………………………………………………………… 418
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………………… 423
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………….. 433

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Конституція України виконує в суспільстві унікальну роль як основа побудови національної правової системи, державотворення, водночас здійснюючи охорону соціальних цінностей, прав і свобод людини і громадянина. Поряд з цим Конституція діє в умовах динамічних змін і ускладнення суспільних відносин, що вимагає від усіх суб’єктів права забезпечення її верховенства стосовно законів та інших нормативно-правових актів. Важливо забезпечувати стабільність Конституції України, яка виступає критерієм конституційності законів, інших актів держави, що передбачає однакове розуміння і втілення у практику конституційних положень, а також їх тлумачення поряд з законами, що розкриває зміст цих актів.

Розв’язанню зазначених та інших проблем конституційного контролю та тлумачення норм Конституції і законів України покликаний досягти Конституційний Суд України, що безпосередньо залежить від розширення процесуального спектра правового регулювання, поглиблення регламентації конституційного судочинства. У зв’язку з цим наука конституційного права посилила увагу до теоретичних та прикладних проблем цього виду процесу, що розуміється як загальноправове явище, притаманне всій системі права. Звернення до аналізу теоретичних та практичних проблем механізму правового регулювання конституційно-правових суспільних відносин на основі вивчення сучасного законодавства про конституційну юрисдикцію та його застосування у практичній сфері є дуже актуальним і своєчасним в умовах підвищеної уваги суспільства до конституційного правосуддя. В конституційному судочинстві знаходить реалізацію верховенство права як провідна ідея і важливий конституційний принцип діяльності органів державної влади у демократичній, правовій державі, а отже, процес відправлення конституційного правосуддя набуває особливого значення, оскільки стосується захисту через право конституційного ладу в державі, цінностей демократії, гарантованих Основним Законом України, визначених ним загальнолюдських цінностей і соціальних пріоритетів, прав і свобод людини і громадянина, суверенітету і цілісності території держави.

Підкреслюючи роль Конституційного Суду України у формуванні системи права, важливо дослідити ефективність реалізації повноважень щодо перевірки на відповідність Основному Закону законодавчих норм та інших нормативно-правових актів, коли відбувається за його рішеннями втрата юридичної сили норм або в цілому актів у певній галузі законодавства. Тим самим через контрольну функцію Конституційним Судом України забезпечується коригування законодавства через джерело вищого права – Конституцію України.

У наукових дослідженнях вітчизняних вчених на рівні кандидатських дисертацій предметом наукового пошуку були питання становлення та функціонування конституційної юстиції (Гергелійник В. О. Правові проблеми становлення та функціонування конституційної юстиції в Україні. – К., 1999), вдосконалення правового становища Конституційного Суду України (Савенко М. Д. Правовий статус Конституційного Суду України. – Х., 2001; Савчин М. В. Конституційний Суд України як гарант конституційного ладу. – К., 2004), окремі теоретичні питання визначення сутності конституційних правовідносин (Данилюк Ю. В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в Україні. – К., 2009). У 2008 році на монографічному рівні була проаналізована проблема конфлікту в конституційному праві (Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія. – Х., 2008; Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні. – Одеса, 2008). У 2001 році М. В. Тесленко опублікувала монографію, присвячену проблемам судового конституційного контролю в Україні. Отже, питання визначення сутності, змісту конституційно-процесуальних норм, виявлення тенденцій формування процесуальних відносин у конституційному правосудді, структурна побудова закону про конституційне судочинство не були предметом дослідження жодного українського вченого, залишаючись поза увагою і вчених конституціоналістів і взагалі фахівців з процесуального права.

Звернення до існуючих на цей час зарубіжних публікацій (переважно російських вчених) свідчить про те, що теоретичні проблеми формування процесуального права в конституційному правосудді далеко не збігається з законодавством і теоретичними підходами в Україні. Більше того, проблеми формування методології конституційного судочинства як процесуальної форми відправлення правосуддя ще не привертали до себе уваги російських вчених. Так, на рівні докторських дисертацій були опрацьовані проблеми місця судової влади у правовій державі (Ершов В. В. Судебная власть в правовом государстве. – М., 1992); конституційно-правової охорони (Белкин А. А. Теоретические, правотворческие и правоприменительные проблемы конституционной охраны: Обеспечение конституционности юридических актов и юридической практики в России в 80-х – первой половине 90-х гг. – М., 1995); загальні проблеми конституційного процесу з позицій розвитку державотворення (Бородин В. В. Конституционный процесс: сравнительно-правовой анализ. – С-Пб., 2000); розвиток судового конституційного контролю та окремі проблемні питання конституційного правосуддя у зарубіжних країнах (Брежнев О. В. Судебный конституционный контроль в России: проблемы методологии, теории и практики. – М., 2006; Клишас А. А. Конституционный контроль и конституционное правосудие в зарубежных странах. – М., 2007; Овсепян Ж. И. Судебный конституционный контроль в зарубежных странах. – Ростов-на-Дону, 1994); вдосконалення процесуальних основ конституційного процесу, до якого включено процедури виборів, референдуму, окремі проблемні питання відправлення конституційного судочинства на прикладі Республіки Казахстан (Жакаева Л. С. Конституционный процесс в Республике Казахстан: теоретико-правовые вопросы. – М., 2008); проблеми формування і розвитку конституційної доктрини (Пряхина Т. М. Конституционная доктрина современной России. – Саратов, 2004).

У кандидатських дисертаціях з конституційного права були проаналізовані певні проблемні питання конституційного судочинства. Серед робіт, які стосувались окремих процесуальних аспектів конституційного судочинства, слід відмітити роботи І. С. Назарової, В. В. Цибульського, Р. С. Ярускіна. Досліджуючи питання конституційного судочинства, І. С. Назарова вивчала питання визначення принципів, стадій конституційного процесу, доказування, обґрунтовувала особливості процесуальних правовідносин у конституційному судочинстві (Назарова И. С. Конституционное судопроизводство (на материалах деятельности Конституционного Суда Российской Федерации). – М., 2000). Пізніше, у 2005 році, В. В. Цибульський захистив кандидатську дисертацію з аналогічною темою (Цибульский В. В. Конституционное судопроизводство в Российской Федерации. – М., 2005). Він вивчав склад учасників конституційного судочинства, стадії, процедурні правила та акти. Поза межами наукового пошуку І. С. Назарової, В. В. Цибульського залишились проблеми сутності процесуальних норм та відносин, процесуальних форм та їх динаміки, юридичних фактів, місця конституційного судочинства серед інших форм відправлення правосуддя. Того ж 2005 року захищена кандидатська дисертація Р. С. Ярускіним, присвячена вузькій тематиці процесуальних форм федерального судового конституційного контролю (Ярускин Р. С. Система процессуальных форм федерального судебного конституционного контроля в России. – М., 2005). Інші дослідники вивчали переважно проблеми вдосконалення організації відправлення конституційного судочинства, сутність правових позицій Суду, ефективності використання рішень Суду (Гаврюсов Ю. В. Правовые вопросы организации и деятельности конституционных судов субъектов Российской Федерации. – С.-Пб., 1998; Мурзина Е. А. Конституционное правосудие в республиках Российской Федерации. – М., 2000; Яшникова Т. А. Конституционный Суд Российской Федерации: Анализ деятельности и проблемы. – М., 1994; Сасов К. А. Проблемы реализации полномочий Конституционного Суда Российской Федерации. – М., 2005; Харитонова Н. Н. Правовое регулирование осуществления конституционного контроля в Российской Федерации: системно-функциональные и федеративные аспекты. – М., 2006; Батурин П. В. Правовые позиции в конституционном судопроизводстве и проблемы применения международно-правовых норм. – Челябинск, 2007; Нечаева Ж. В. Эффективность использования решений Конституционного Суда РФ. – Томск, 2007).

Науковий доробок російських вчених-конституціоналістів стосувався окремих питань формування конституційної юстиції в умовах федеративного устрою. Крім того, предметом пошуку були проблеми розвитку переважно матеріальних відносин. Саме тому напрацювання російських вчених сприйняті з позицій порівняльно-правового аналізу.

Отже, значною мірою актуальність дослідження зумовлена новизною теми. У правовій науці України до цього часу не зверталися до комплексного дослідження теоретичних і практичних проблем конституційно-процесуальних норм і процесуальних відносин, формування моделі конституційного судочинства.

Процесуальне право повинно відображати специфічну роль органів конституційної юрисдикції, яка полягає не лише у правовій охороні Конституції, а значною мірою реалізується також у творчій інтерпретації права відповідно до принципів верховенства права і справедливості, виступаючи тим самим гарантом стабільності системи законодавства, зміцнення конституційно-правової основи діяльності всіх державних органів і посадових осіб.

Основна спрямованість процесуального права полягає у забезпеченні повноважень конституційного правосуддя, що є стрижнем усіх повноважень Конституційного Суду України. Захищаючи Конституцію, в якій відтворені морально-правові цінності, Конституційний Суд захищає право і соціальні пріоритети: народ як джерело влади, права і свободи людини і громадянина, суверенітет і цілісність території, демократичну владу і судовий контроль, рівність кожного громадянина перед законом та інші. У рішеннях Конституційного Суду, заснованих на принципі верховенства права, за змістом мають утверджуватись права людини, не порушуватись свободи, зміцнюватись довіра не лише до самого Конституційного Суду, а й, у його особі, до усіх державних інституцій. Саме тому через реалізацію процесуального конституційного судочинства відтворюється призначення Конституційного Суду, знаходить прояв і формуються можливості реалізації прав та обов’язків кожного учасника судового конституційного провадження, допомагаючи тим самим виявляти зміст норм Конституції та законів України.

Виходячи з доктрини позитивної сфери застосування конституційного провадження, вивчення цього явища спрямовувалося на обґрунтування закономірностей та галузевих особливостей розвитку процесуальних явищ (норм і відносин) у конституційному праві, що становить неабиякий науковий інтерес.

Інститут конституційного судочинства в Україні у сучасному його вигляді був законодавчо закріплений Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» порівняно недавно. Зазначене зумовило пріоритет спрямування наукового пошуку до вивчення загальних проблем формування і функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції. Із формуванням демократичних засад розвитку суспільства першочергового значення набуває проблема вивчення правових механізмів функціонування тих інститутів держави, які є ознакою існування та дієвості державного захисту конституційно-правих цінностей та конституційного ладу, зокрема проблема формування та розвитку конституційного судочинства, встановлення законодавчих основ його функціонування.

Багатогранний зміст конституційного судочинства, що піддавався всебічному і повному аналізу проблеми формування і діяльності органів конституційної юрисдикції, поряд із загальними проблемами державотворення на конституційних засадах, стали предметом наукового пошуку автора дисертації.

Науково-теоретичну базу дослідження проблеми сутності конституційного судочинства становлять праці вітчизняних та зарубіжних вчених із загальної теорії держави і права (С. С. Алексєєв, М. С. Кельман, В. В. Лазарєв, О. Г. Мурашин, О. Ф. Скакун, Н. Г. Хома, М. В. Цвік, В. В. Колісник та інші), юридичної конфліктології (О. В. Бойков, Н. М. Варламова, А. В. Дмитрієв, О. Л. Дубовик та інші). Окрема увага зосереджена на дослідженнях вчених, які обстоювали позицію необхідності формування теорії юридичного процесу (В. М. Горшеньов, Т. М. Добровольська, І. О. Іконицька, В. О. Рязановський та інші), процесуального права (C. Г. Лук’янова), судового права (І. Є. Марочкін, М. М. Марченко, А. О. Селіванов та інші).

Серед наукових досліджень з конституційного права були використані напрацювання вчених, які вивчали питання розвитку конституційного нормоконтролю зарубіжних країн (О. С. Автономов, М. В. Вітрук., М. С. Горшеньова, Р. В. Єнгібарян, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка, Б. А. Страшун, А. О. Клішас), розбудови конституційного ладу (О. Є. Кутафін, В. Ф. Погорілко, П. М. Рабінович, Ю. М. Тодика та інші), конституційного процесу (В. В. Бородін, Л. С. Жакаєва), змісту державно-правового конфлікту як категорії конституційного права (Ю. Г. Барабаш) та конституційного конфлікту (А. А. Єзеров), загальні питання конституційної юстиції (С. В. Боботов, М. В. Вітрук, В. О. Гергелійник, О. О. Мироненко та інші), статусу органу конституційної юрисдикції в державному механізмі (Г. Г. Арутюнян, Ю. М. Тодика, О. В. Марцеляк, М. Д. Савенко, М. В. Савчин, Б. С. Ебзеєв, М. І. Козюбра, В. М. Шаповал та інші), конституційного контролю (В. В. Комаров, Ж. І. Овсепян, В. Я. Тацій, Ю. М. Грошевий, Ю. Л. Шульженко, Р. С. Ярускін, В. В. Маклаков, М. В. Тесленко, Ж. В. Нечаєва та інші), формування конституційної доктрини (Т. М. Пряхіна, Т. Я. Харбієва, Т. О. Дураєв, В. О. Лучин та інші), проблеми здійснення конституційного правосуддя (А. О. Селіванов, Б. А. Страшун, І. С. Назарова та інші), конституційного судового процесу (А. П. Воробйов, В. І. Задіора, О. М. Кокотов, М. С. Саліков та інші).

У сучасній конституційно-правовій науці визначилася теоретична позиція, згідно з якою конституційне судочинство врегульоване процесуальним правом, пропонується розглядати як самостійний інститут конституційного процесу. В зв’язку з цим актуальність процесуальних правовідносин у вказаній сфері полягає не тільки у з’ясуванні змісту наукової дефініції, а й у контексті застосування конституційної юрисдикції.

Актуальною проблематикою є визначення сутності конституційного судочинства, особливостей його здійснення Конституційним Судом України, теоретико-методологічна основа побудови моделі ефективного конституційного правосуддя як одного з елементів юридичних гарантій конституційної законності формування правової держави України потребує подальшого наукового опрацювання.

Зазначене зумовило позицію автора щодо необхідності проведення комплексного конституційно-правового дослідження теоретичних та практичних проблем становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні. Це пояснюється тим, що поставлена кінцева мета – дослідити механізм реалізації конституційної юрисдикції за допомогою процесуальних норм – зумовлена і практичним завданням – створення Закону України «Про конституційне судочинство».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження спрямоване на виконання Постанови Верховної Ради України «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28 квітня 1992 року, Указу Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006, якими схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, Постанови Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про стан правосуддя в Україні» вiд 27 червня 2007 року № 1245-V, а також Резолюції 1549 (2007) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» (п.п. 13, 14).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні тенденцій становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні, чинників, які впливають на його формування, виявлення складових функціонування нової моделі самостійного регулювання механізму конституційного судочинства, а також його впровадження шляхом розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення конституційного процесуального законодавства та розробки організаційно-правових форм його практичного втілення в діяльність Конституційного Суду України.

Для досягнення поставленої мети дисертантом застосовано методи при розробці цілісної концепції розуміння конституційного судочинства, яке вимагає вирішення комплексу завдань, у поєднанні теоретичного і практичного підходів до структурування процесуальних відносин. Важливо виділити найбільш суттєві з них, які відображені у дисертації:

– здійснено аналіз наукових поглядів на конституційне судочинство та визначено його зміст, особливості і види процесуальних форм, а також їх вплив на формування моделі конституційного судочинства;

– встановлені особливості конституційних процесуальних відносин у сфері відправлення правосуддя Конституційним Судом України;

– визначені ознаки правового спору (конфлікту) як об’єкта конституційних процесуальних відносин та предмета конституційного судочинства, здійснено групування спорів (конфліктів);

– визначені види суб’єктів конституційних процесуальних відносин у сфері відправлення правосуддя Конституційним Судом України;

– встановлені особливості правосуб’єктності суб’єктів і учасників конституційного судочинства та визначені напрями вдосконалення їх процесуальних повноважень;

– сформульовані принципи побудови і формування конституційного судочинства як одного з видів юридичного процесу та окремої процесуальної форми правосуддя;

– досліджено генезис наукових поглядів щодо ролі конституційної доктрини у системі права, зміст категорій “доктрина», “конституційна доктрина» та визначено сутність доктрини конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного правового статусу Конституційного Суду;

– виділені етапи становлення і розвитку конституційного судочинства у світі;

– надано характеристику сучасного стану правового регулювання відносин у сфері здійснення конституційного судочинства Конституційним Судом України та визначено чинники впливу на розвиток конституційної юрисдикції в Україні;

– сформульовано поняття процесуальної форми реалізації конституційного судочинства та виділено види форм конституційного провадження;

– визначено поняття акта конституційного судочинства, виділено види актів та здійснено їх систематизацію;

– надано обґрунтування запровадженню нових інститутів конституційного судочинства;

– обґрунтовано стадії судового конституційного провадження, які можуть бути покладені в основу його моделі, спрямованої на гарантування належної реалізації основного завдання діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні;

– визначено зміст ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ та сформульовано критерії ефективності;

– надано методологічне обґрунтування моделі правового регулювання конституційного судочинства в Україні та її законодавчих основ.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини у сфері конституційного судочинства, що пов’язано з проблемами теоретичного і практичного функціонування конституційно-правових процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини.

Предметом дослідження є методологія становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні, практичні проблеми її реалізації у конституційному законодавстві.

Предметом дисертаційного аналізу є конституційне провадження, яке треба розуміти як комплекс процесуальних інститутів та процесуальних дій, які здійснюються органом конституційного контролю – Конституційним Судом України у розв’язанні конкретних правових ситуацій (конституційних справ) щодо спорів про конституційність актів, їх права, а також здійснення тлумачення норм Конституції і законів України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність сучасних методів наукового пізнання, застосування яких ґрунтується на системному та діалектичному підходах. Це дає змогу дослідити сутність конституційного судочинства у процесі аналізу історії його становлення, світового досвіду функціонування.

У роботі застосовуються такі методи наукового пізнання, як: логіко-семантичний – для аналізу та поглиблення понятійного апарату (підрозділи 1.1, 1.4, 2.2, 2.4); класифікації та групування – для систематизації наукових поглядів щодо змісту конституційної юрисдикції (підрозділ 1.1), групування правових спорів як предмета конституційного судочинства (підрозділ 1.2), визначення видів суб’єктів конституційних процесуальних відносин (підрозділи 1.2, 2.3), класифікації актів конституційного судочинства (підрозділ 2.4); історико-правовий та порівняльно-правовий – для аналізу історії становлення конституційного судочинства, світового досвіду його функціонування, виділення етапів виникнення та становлення (підрозділи 1.1, 2.1); на основі методу правового моделювання, логіко-семантичного методу формулювались положення щодо моделі конституційного судочинства в Україні (підрозділи 1.3, 1.4, 2.2, 2.5; розділ 3). Специфіка завдань даного дисертаційного дослідження зумовила особливе значення системно-структурного методу аналізу при з’ясуванні функцій конституційно-процесуальних норм, які визначають усі стадії конституційного провадження.

Нормативним підґрунтям роботи є Конституція України, Закони України «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України», Регламент Конституційного Суду України, рішення та висновки Конституційного Суду України, конституційне законодавство зарубіжних країн, норми якого регулюють відносини у сфері конституційної юрисдикції. Емпіричну базу дослідження становить судова практика Конституційного Суду України за період з 1997 року до цього часу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській правовій науці проведено комплексне дослідження сучасної проблеми конституційно-правового регулювання процесуальних відносин у сфері застосування конституційного правосуддя з використанням методологічного апарату і оцінки накопиченого і практичного конституційно-правового матеріалу стосовно діяльності Конституційного Суду України. Робота вирізняється науковою новизною з позицій науки конституційного права і теорії юридичного процесу, висвітлюючи тенденції становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні, формування концептуальної моделі конституційного судочинства та визначення шляхів її впровадження у чинному законодавстві. Новизну дисертаційного дослідження відображають постановка і вирішення таких складних питань:

– конституційне судочинство проаналізовано з позицій його відповідності ознакам юридичного процесу і доведено, що воно являє собою один із його видів – конституційний процес як система взаємопов’язаних процесуальних форм діяльності Конституційного Суду України: нормоконтрольної, та офіційного тлумачення норм Конституції і законів України, а також попереднього розгляду змін до Основного Закону України як запобіжного засобу проти обмежень прав і свобод людини, територіальної цілісності держави. Усі процесуальні форми реалізації конституційного судочинства взаємопов’язані загальними процедурами розгляду справ конституційної юрисдикції;

– проведено аналіз особливостей формування конституційних процесуальних відносин у сфері конституційного судочинства, наявність яких дає відрізняти їх від інших видів процесуальних відносин – кримінально-процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративно-процесуальних, господарських процесуальних. Розглянуто в системному зв’язку матеріальні і процесуальні норми, які регулюють здійснення Конституційним Судом України правосуддя, що дало змогу обґрунтувати гіпотезу самостійного існування конституційного судочинства. Розкрита специфіка процесуального унітаризму у формуванні законодавства в сфері конституційного правосуддя в Україні, а також процесуальна природа виникнення за ініціативою будь-якої зі сторін – учасників правового спору (конфлікту), судової справи, предметом якої є спір про право або конституційний конфлікт, коли згода іншої сторони не є обов’язковою умовою їх виникнення;

– визначено ознаки правового спору (конфлікту) як об’єкта конституційних процесуальних відносин та предмета конституційного судочинства: наявність конституційно-правового елементу (конституційної норми, конституційного процесуального правовідношення), і розв’язання матеріального спору у юридичний спосіб – шляхом прийняття єдиним органом конституційної юрисдикції висновку або рішення, залежно від категорії правового конфлікту, що передбачає дотримання процесуальної форми вирішення конфлікту – справи конституційної юрисдикції. Правові спори згруповані у п’ять груп: 1) спори про право; 2) власне правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури; 4) компетенційні спори суб’єктів права; 5) спори захисту прав і свобод людини і громадянина;

– визначені стадії судового конституційного провадження, які представляють процесуальні інститути і в сукупності мають бути покладені в основу його моделі: 1) внесення конституційного подання, конституційного звернення, 2) порушення конституційного провадження або відмова у його порушенні, 3) підготовка справи до судового розгляду, 4) розгляд справи по суті, 5) закрите провадження, голосування, прийняття, оголошення рішення у конкретній справі, опублікування рішення, 6) виконання обов’язкових рішень та ухвал;

– ефективністю здійснення конституційного контролю визначено здатність конституційного судочинства як виду здійснюваної Конституційним Судом України конституційної процесуальної форми специфічної державної діяльності щодо розгляду і вирішення справ конституційної юрисдикції із винесенням по них законних, обґрунтованих та справедливих рішень, забезпечувати за певних умов досягнення соціально значущої цілі щодо гарантування непохитності суспільного і державного устрою, стабільності правового статусу особи, неухильного виконання конституційних приписів. Ефективність здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції має два аспекти – юридичний та соціальний. Юридичний аспект полягає у відповідності поведінки адресатів конституційно-правової норми тій поведінці, яка вказана у самій нормі. Це означає спроможність конституційного судочинства виступати гарантом запобігання правовим конфліктам та дієвим способом захисту конституційно-правових приписів. Соціальний аспект ефективності полягає у тому, що Конституційний Суд здатний оперативно реагувати на виникнення правових спорів у сфері конституційно-правових відносин, тим самим реалізуючи своє конституційне призначення щодо гарантування конституційного ладу в державі засобами конституційного судочинства. Юридичний і соціальний аспекти ефективності здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції передбачають забезпечення його відповідності таким критеріям: а) доступності правосуддя, здійснюваного Конституційним Судом; б) спроможності досягти мети конституційного судочинства з більшості справ конституційної юрисдикції; в) спроможності запобігати виникненню конституційно-правових конфліктів; г) спрямованості рішень на конституційно-правовий захист прав та свобод, у тому числі соціальних, економічних, культурних, політичних, громадянських; д) безсторонність прийняття рішення, незалежність від будь-якої форми тиску на суддів; е) здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції у межах витрат, передбачених державним бюджетом.

У результаті комплексного дослідження правових основ практики правового забезпечення конституційного судочинства набули подальшого розвитку:

– систематизація наукових поглядів щодо змісту конституційної юрисдикції. У науковій думці виділені три групи поглядів щодо сприйняття конституційної юрисдикції як: а) діяльності щодо захисту конституції; б) форми конституційного контролю; в)складової конституційної юстиції (правосуддя);

– характеристика змісту сучасного стану правового регулювання відносин у сфері здійснення конституційного судочинства Конституційним Судом України та визначення чинників впливу на розвиток конституційної юрисдикції в Україні. Нормами чинного законодавства встановлено зміст діяльності, притаманний єдиному суб’єкту конституційно-правової юрисдикції, що якісно різнить його від обмеженого застосування принципів відправлення конституційного судочинства, характерних для європейських моделей конституційної юстиції. Чинниками, які впливають на розвиток конституційної юрисдикції в Україні, виділені: а) активне формування політичного середовища у зв’язку із демократичними процесами, які відбуваються у суспільстві, і пов’язана із цим підвищена політична активність суб’єктів звернення до Конституційного Суду України; б) становлення судової системи і пов’язана із цим потреба забезпечення незалежності судів і суддів; в) якісне і кількісне зростання масиву законодавчих актів, що зумовлює збільшення кількості питань, які є об’єктами конституційного контролю; г) необхідність реалізації гарантій конституційного ладу, захисту прав і свобод громадян як ознаки демократичної держави за умови введення права громадян на конституційну скаргу;

– положення про принципи побудови і формування конституційного судочинства як про основні ідеї, відтворені у нормах конституційного судового процесу, що визначають природу, сутність та зміст конституційного судочинства, його основне призначення щодо здійснення конституційного правосуддя Конституційним Судом України, а також тлумачення Конституції України та законів України. Принципи розділені на дві великі групи за ознакою їх притаманності усім формам правосуддя чи належності їх лише до конституційного судочинства – загальні та особливі. Загальними названі: верховенство права, предметна визначеність, гласність, повний і всебічний розгляд справи, державна мова судочинства, процесуальна рівність сторін. До особливих віднесені: дослідницька діяльність суддів і Конституційного Суду України, відправлення конституційного правосуддя тільки Конституційним Судом України, колегіальність, незмінність його рішень;

– положення про сутність процесуальної форми реалізації конституційного судочинства як сукупності визначених нормами конституційного процесуального права однорідних процедурних вимог до дій учасників судового конституційного провадження, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату, пов’язаного із здійсненням окремих повноважень Конституційного Суду щодо гарантування конституційного ладу в Україні;

– визначення видів суб’єктів конституційних процесуальних відносин за ознакою місця у судовому конституційному провадженні: 1) Конституційний Суд України як організатор провадження та суб’єкт його здійснення; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи Конституційним Судом України, – суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення, їхні представники, особи, які залучаються Конституційним Судом України до участі у розгляді справи; 3) особи, які залучені до процесу без зацікавленості у розгляді справи: свідки, експерти, перекладачі;

– положення про ознаки конституційного судочинства – спільні та особливі, наявність яких є підставою його визначення окремою формою відправлення правосуддя. Особливими ознаками названі: а) здійснення спеціалізованим органом – Конституційним Судом України, який посідає особливе місце у системі органів судової влади як єдиний орган конституційної юрисдикції; б) специфіка мети і результатів конституційної судово-процесуальної діяльності; в) суб’єктами звернення до Конституційного Суду України виступають провідні суб’єкти політичної діяльності; г) наявність багатьох видів проваджень, які в окремих випадках позбавлені законодавчої легалізації (так зване письмове провадження справ), або суттєво різняться від інших форм відправлення правосуддя за предметом – певною категорією конституційно-правового спору (конфлікту); д) притаманність провадженню правовстановлюючого характеру; е) здійснення конституційного провадження у особливій процесуальній формі. До спільних ознак конституційного судочинства та інших форм відправлення правосуддя віднесені: а) сутність конституційного правосуддя, як і правосуддя, здійснюваного загальними судами, полягає у розгляді і вирішенні тільки судових справ; б) діяльність з відправлення конституційного правосуддя, спрямована на забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави; в) загальнообов’язковість судових рішень для всіх без винятку на території України. Головною відмінною від інших форм правосуддя особливістю конституційного судочинства є те, що воно не пов’язане із прийняттям рішення про застосування юридичної відповідальності і має правовстановлюючий характер для всіх державних органів. Рішення і висновки Конституційного Суду України приймаються як результат аналітичної форми судочинства. Аналітична форма конституційного судочинства не тільки поєднує у собі окремі засади існуючих форм судочинства, а й позбавляє деяких принципових форм, зокрема, змагальності, достатнього процесуального забезпечення прав сторін та учасників процесу, що знижує ефективність конституційної форми відправлення правосуддя, які проявляються у наявності двох його аспектів – як політико-юрисдикційного процесу і судової нормотворчості;

– положення щодо сутності доктрини конституційного судочинства, яка є категорією, вужчою за змістом категорії «конституційна доктрина». Доктрину конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного правового статусу Конституційного Суду визначено як сукупність правових ідей, поглядів, принципів, втілених у правових позиціях Конституційного Суду з метою забезпечення його діяльності як гаранта основ конституційного ладу. Ознаками доктрини конституційного судочинства визначено: а) наявність сукупності ідей, наукових поглядів, принципів щодо процесуальної форми реалізації конституційної доктрини; б) незаперечна (не оскаржувана) державна воля стосовно основ конституційного ладу; в) застосування органом, уповноваженим виражати державну волю – Конституційним Судом через рішення, висновок; г) безпосередній і імперативний вплив на розвиток системи законодавства; д) спрямовуюча визначеність процесуальної форми реалізації юрисдикції через правові позиції Конституційного Суду. Основу доктрини конституційного судочинства становить принцип верховенства права і верховенства Конституції України;

– особлива природа актів конституційного судочинства як офіційних документів, прийнятих Конституційним Судом України, якими закріплюють результати проведеного дослідження і виявлення змісту конституційних норм шляхом процесуальних дій Суду і учасників судового конституційного провадження на кожній його стадії, а також відображають структурну побудову Суду, специфіку предметного розгляду справ у колегіях Суду, підготовчого провадження суддів і порядку їх остаточного прийняття. Виділено чотири групи актів конституційного судочинства залежно від функціонального призначення: а) правореалізаційні акти; б) правозастосовні акти; в) процедурні акти; г) окрема думка судді Конституційного Суду. Найбільшою за кількістю є група процедурних актів. У межах цієї групи виділені такі підгрупи процедурних актів, як: а) процесуальні ухвали та протокольні ухвали; б) акти, пов’язані із забезпеченням судового конституційного провадження доказами; в) інші акти;

– положення про необхідність вдосконалення і набуття у такий спосіб оновленого змісту усіх інститутів конституційного судочинства: а) принципи; б) стадії; в) окремі види провадження. Порівняно із існуючими теоретичними положеннями щодо складу інститутів конституційного судочинства запропоновано конкретизувати статус учасників конституційного судочинства та сторін по справах конституційних спорів. Обґрунтовано напрям розвитку інституту принципів конституційного судочинства – використання усіх загальних принципів судочинства в судовому конституційному процесі. Прагматична дієвість такого підходу ґрунтується на світовому досвіді функціонування конституційного правосуддя, а також тенденціях формування теоретичних основ судового права.

При формуванні перспективних напрямів реформування конституційного судочинства виділено для удосконалення такі сфери:

– виділення етапів становлення і розвитку конституційного судочинства у світі шляхом обґрунтування їх меж, що відповідають світовим тенденціям становлення конституційної юстиції. Виділено чотири етапи. Перший – виникнення конституційного судочинства, який у свою чергу поділено на підетапи. Другий етап – закріплення у законодавстві статусу органу конституційної юрисдикції та початок його функціонування. Третій етап пов’язаний із вдосконаленням законодавчого врегулювання процедур відправлення конституційного судочинства. Четвертий етап – сучасний стан виконання органом конституційної юрисдикції повноважень у сфері відправлення конституційного судочинства та ступінь впливу рішень, прийнятих органом конституційної юрисдикції, на вирішення спірних питань, пов’язаних із функціонуванням державного механізму;

– зміст механізму прийняття адекватних правових позицій Конституційного Суду України як сукупності чинників політико-правового, соціально-економічного характеру, а також рівня культури та правосвідомості громадян, які впливають на формування органу конституційної юстиції та результативність процедур відправлення конституційного судочинства, а також самі процедури відправлення конституційного судочинства та порядок офіційного оприлюднення рішень, висновків Конституційного Суду України. Його основу становить перелік критеріїв, яким має відповідати рішення чи висновок: а) конституційно-правова визначеність усіх категорій, які були предметом розгляду в Суді; б) забезпечення основ конституційного ладу в державі; в) відсутність внаслідок прийняття рішення чи надання висновку обмеження гарантованих Конституцією України прав, свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб; г) прийняття у межах повноважень, визначених Конституцією, галузевим законом; д) дотримання процедури прийняття; е) наявність усіх необхідних реквізитів; е) дотримання процедури офіційного оприлюднення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки можуть бути використані для подальших досліджень загальнотеоретичних питань щодо вдосконалення правового регулювання відносин у сфері відправлення конституційного судочинства. Висновки, сформульовані у дисертації, можуть застосовуватись у законопроектній роботі, зокрема при розробці нових та вдосконаленні чинних нормативних актів, що регламентують відносини у сфері здійснення судового конституційного провадження, його процедурної регламентації. Матеріали дисертаційного дослідження також можуть використовуватись у навчальному процесі, зокрема при викладанні дисципліни «Конституційне право України».

Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, викладених у дисертації. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, з використанням наукового надбання вчених, які досліджували загальнотеоретичні проблеми права, розвитку конституційного права, теорії юридичного процесу, юридичної конфліктології. За результатами дисертаційного дослідження особистим внеском здобувача є:

– уперше конституційне судочинство визначене як один з видів юридичного процесу – конституційний процес, що являє собою систему взаємопов’язаних процесуальних форм діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції;

– поглиблено положення про конституційне судочинство як окрему форму відправлення правосуддя;

– дістало розвитку доктринальні положення про принципи побудови і формування конституційного судочинства;

– уперше встановлено особливості конституційних процесуальних відносин у сфері конституційного судочинства та доведено існування системного зв’язку матеріальних і процесуальних норм, які регулюють здійснення Конституційним Судом України правосуддя, що стало підґрунтям гіпотези самостійного існування конституційного судочинства;

– уперше визначено ознаки правового спору (конфлікту) як об’єкту конституційних процесуальних відносин та предмету конституційного судочинства, та здійснено групування спорів (конфліктів);

– уперше доведено сутність категорії ефективності здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції;

– обґрунтовано необхідність оновлення змісту усіх інститутів конституційного судочинства та розвинене положення про запровадження інституту конституційної скарги;

– уперше визначено юридичну конструкцію моделі судового конституційного провадження шляхом виділення його стадій, які являють собою процесуальні інститути;

– визначено зміст механізму прийняття адекватних правових позицій Конституційного Суду України та запропоновано перелік критеріїв, яким має відповідати його рішення чи висновок;

– обґрунтовані стадії судового конституційного провадження, які можуть бути покладені в основу його моделі, спрямованої на гарантування належної реалізації основного завдання діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні;

– визначено зміст ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ та сформульовані критерії ефективності;

–  надано методологічне обґрунтування моделі правового регулювання конституційного судочинства в Україні та її законодавчих основ.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано в Інституті законодавства Верховної Ради України і обговорено на розширеному засіданні Відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України у квітні 2009 року. Основні наукові результати дисертації оприлюднені на п’яти науково-практичних конференціях, у тому числі на двох міжнародних конференціях, трьох тематичних засіданнях круглого столу, а саме: «Нова модель чи зміни в судовій системі?» (м. Київ, 15 квітня 2008 року); «Конституційний Суд на службі Конституції і суспільства» (м. Київ, 29 листопада 2007 року); «Статус Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції» (м. Київ, 26 жовтня 2007 року); «Специфіка конституційного процесуального права України як окремої галузі права» (м. Хмельницький, 14 березня 2008 року), а також висновки наукової позиції щодо конституційного процесу в Україні доповідалися автором на засіданні Президії Національної академії наук України 2 квітня 2008 року. Тема доповіді «Європейський конституціоналізм і вплив на розвиток правової системи України».

Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у 2 монографіях та 24 статтях, які опубліковані у наукових фахових виданнях України з юридичних наук. Додатково відображають результати дослідження виступи автора на конференціях, робочих групах народних депутатів України, обговорення проблематики конституційного правосуддя у засобах масової інформації.

Результати дослідження становлять вагому науково-теоретичну базу для проведення законопроектної роботи в парламенті, і в цих питаннях автором ініційовано розробку законодавчих актів, зокрема, прийнятого Верховною Радою України у першому читанні проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційним зверненням та недопущення зловживання правом на конституційне подання» (авторський проект за участю народного депутата України О. Лавриновича. Зареєстровано 1 вересня 2008 року, № 2219, який являє собою оригінальний авторський текст, що пройшов офіційне визнання на першому етапі законотворчого процесу (додаток на 24 сторінках). Дисертант входить до складу ініційованої ним у січні 2009 року робочої групи народних депутатів України та залучених фахівців у галузі конституційного права України з метою розробки законопроекту «Кодекс конституційного судочинства України».

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 475 сторінок, список використаних джерел складається із 342 найменування і займає 42 сторінки.

 

Р О З Д І Л   1

МЕТОДОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ

 

1.1. Аналіз наукових поглядів на конституційне судочинство (зміст, особливості і види процесуальних форм)

 

Діяльність конституційних судів та аналогічних їм за функціями органів постає рівним за значенням для розвитку держави діяльності глави держави, парламенту, уряду, а тому має посідати відповідне місце у процесі державотворення та функціонування держави. В Україні єдиним органом конституційної юрисдикції, який не тільки займає позицію формального захисника незмінюваності і стабільності Конституції України, а й забезпечує творчу, динамічну, з урахуванням динаміки конституційних правовідносин інтерпретацію та розвиток її положень, є Конституційний Суд України.

Досвід країн із розвиненими засадами конституційної державності свідчить про високу повагу до Конституції усіх суб’єктів права, налагоджену, результативну взаємодію між елементами політичної системи з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб. Виходячи з цього, роль органів конституційної юрисдикції не зводиться лише до правової охорони Конституції, а значною мірою реалізується також у творчому «пошукові» права відповідно до принципів верховенства права і справедливості [241, с. 1], виступаючи тим самим гарантом стабільності системи законодавства, дотримання моральних норм і принципів у суспільстві, надаючи можливість зміцнювати конституційно-правову основу діяльності всіх державних органів і посадових осіб, попереджати законодавця щодо уважного ставлення до нормотворчості у сфері підготовки законопроектів або визнавати помилки у перевищенні компетенції, невідповідному правозастосуванні чи обмежені прав і свобод громадян в актах органів, наділених владними повноваженнями.

Саме тому проблеми формування і діяльності органів конституційної юрисдикції поряд із загальними проблемами державотворення на конституційних засадах стають предметом наукового пошуку.

На сьогодні у наукових дослідженнях з конституційного права вивчались питання розбудови конституційного ладу (В. Ф. Погоріло [171], П. М. Рабинович [210], Ю. М. Тодика [277], М. В. Цвік [301] та інші), загальні питання конституційної юстиції (С. В. Боботов [19], М. В. Вітрук [30], В. О. Гегелійник [39] та інші), статус Конституційного Суду в державному механізмі (Г. Г. Арутюнян [7], Ю. М. Тодика, О. В. Марцеляк [278], М. Д. Савченко [238], М. В. Савчин [240]), правова природа конституційного контролю (Ю. В. Гаврюсов [35], Ю. М. Грошевий [269], В. В. Комаров [88], Ж. І. Овсепян [154], В. Я. Тацій[269], Т. Я. Хабрієва [297]).

Проблеми здійснення конституційного правосуддя вивчали А. О. Селиванов [246], Б. А. Страшун [95, с. 392–395], С. І. Назарова [143] та інші. Водночас формування конституційного судочинства, його еволюція, проблеми ефективного процесуального порядку розгляду справ органом конституційної юстиції на сьогодні не набули достатнього ступеня вивченості.

Як і будь-яке правове явище, конституційне судочинство не можна досліджувати окремо від тих процесів, що безпосередньо визначають його особливості та процесуальний порядок реалізації. Таким процесом постає конституційна юрисдикція, зміст якої впливає на законодавче визначення підстав здійснення конституційного судочинства та відповідні процесуальні форми, призначені гарантувати права людини у судовому процесі, полегшити встановлення істини по кожній розглядуваній справі, а також реалізацію соціального призначення органів, які здійснюють конституційне судочинство, у системі органів конституційної юрисдикції, а саме – забезпечення верховенства права у конституційних правових конфліктах (спорах).

Наукові погляди щодо змісту конституційної юрисдикції можна систематизувати у три групи: 1) як діяльність щодо захисту конституції [260, с. 160]; 2) як форма конституційного контролю (Ю. Л. Шульженко [318, с. 9], М. В. Вітрук [30]); 3) як складова конституційної юстиції (правосуддя) (С. В. Боботов [19]; О. О. Мироненко [137]).

Перша точка зору уявляється обмеженою, оскільки не враховує таку функцію органів конституційної юрисдикції, як, наприклад, офіційне тлумачення Конституції та законів. Зазначену функцію уповноважений, зокрема, здійснювати Конституційний Суд України (ч. 2 ст. 147 Конституції України). Дана позиція також є відображенням виключно нормативного розуміння діяльності Конституційного Суду України [241, с. 73]. Навіть у Бразилії Федеральний верховний трибунал, який знаходиться на вершині судової ієрархії, крім охорони Конституції, виконує функцію розгляду і вирішення окремих категорій справ як суд першої інстанції (зокрема, справи про загально кримінальні діяння Президента республіки, Віце-президента, членів Національного конгресу, власних суддів, Генерального прокурора Республіки, командувачів Військово-морськими, Сухопутними та Військово-повітряними силами тощо) [94, с. 120].

Контрольну функцію у діяльності будь-якого органу слід розглядати як ефективний засіб правового захисту, що здійснюється за належною правовою процедурою. Вона реалізується через постійне відстеження компетентним органом за виконанням власних рішень і втілення їх у життя за допомогою правових процедур забезпечення, через систему стримань і противаг [241, с. 73–74].

Найчастіше під контролем розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, у межах якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу. Нагляд у такому розумінні – це така система відносин, за якою орган нагляду може звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та, головне, може призупинити дію його акта, але скасовувати акт, призупиняти його дію або виправляти помилку в акті повинен сам піднаглядний орган. Є й інше співвідношення між термінами “контроль» і “нагляд». Під контролем розуміють перевірку діяльності підконтрольного органу, яку здійснює контролюючий орган вибірково чи за власною ініціативою, або за наявності певних підстав. Наглядом є постійне відстеження за діяльністю піднаглядного органу [95, с. 59].

“Етимологічний словник української мови» визначає “контроль, контролер, контролювати» як запозичене в ХVІІІ столітті з французької мови “соntrolе», що є результатом зрощення “contre» – “проти» та “role» – “список», тобто “зворотній, протилежний, подвійний рахунок» [62, с. 338]. Терміна “нагляд» немає у вказаному словнику. У “Словнику російської мови» С. І. Ожегова “контроль» визначається як: а) перевірка, а також постійне спостереження з метою перевірки та нагляду; б) особи, що займаються цією справою, контролери. Контролювати означає «здійснювати контроль або нагляд» [160, с. 293]. У цьому ж словнику знаходимо і термін “нагляд», що тлумачиться як: а) наглядати – спостерігати з метою догляду, перевірки; б) орган, група осіб для спостереження за ким, чим-небудь, за дотриманням певних правил [160, с. 377].

Тлумачення зазначених термінів міститься у “Великому тлумачному словнику сучасної української мови», де “контроль»: перевірка, облік діяльності кого- або чого-небудь, нагляд за кимось (чимось) або установа чи організація, що здійснює нагляд за ким-, чим-небудь або перевіряє його [25, с. 451]. “Нагляд» – це: а) дія зі значенням наглядати; б) група осіб чи орган влади, що наглядають за ким-, чим-небудь [25, с. 555].

Вбачається, праві ті вчені, які відрізняють контроль від нагляду, фактично вказуючи на активний характер першого і пасивний – другого. Так, активний характер контролю полягає у наявності повноважень щодо скасування рішень (актів) підконтрольного органу. Пасивність наглядової діяльності означає неможливість органу нагляду скасовувати акти, прийняті піднаглядним органом, але наявність повноважень щодо надання певних вказівок, приписів щодо скасування чи зміни актів, прийнятих піднаглядним органом.

Підґрунтям для характеристики конституційної юрисдикції як форми конституційного контролю є думка про те, що основною функцією конституційних судів є конституційний контроль за правовими актами на предмет їх несуперечності конституції [260, с. 160]. Водночас зазначається, що вищою формою конституційного контролю є конституційне правосуддя [30, с. 25]. Тим самим конституційне правосуддя і конституційний контроль не відокремлюються і вказується про взаємозв’язок між ними.

Однак зазначене розуміння конституційної юрисдикції є широким. Його застосування щодо характеристики діяльності органів конституційної юрисдикції не дає змоги сформулювати їх головне призначення і тим самим визначити місце в державному апараті.

Про розширене тлумачення змісту конституційної юрисдикції у випадку розуміння його як певної форми конституційного контролю свідчить і аналіз діяльності органів конституційної юрисдикції у світі. Так, органами конституційного контролю є не лише спеціалізовані конституційні суди. В окремих країнах він здійснюється судами загальної юрисдикції або вищими (верховними) судами, а законодавче регулювання відбувається не лише на конституційному, а й на рівні окремих законів і є незначним або взагалі відсутнє.

Функції конституційного контролю поряд з іншими функціями – розгляд апеляцій, слухання справ як суд першої інстанції, тлумачення Конституції США та федеральних законів – виконує, зокрема, Верховний суд США [94, с. 70]. В Індії функцію конституційного контролю вища судова інстанція – Високий суд – виконує також поряд із іншими функціями: розгляд апеляцій та вирішення найбільш важливих справ як суд першої інстанції [94, с. 225]. У Данії і Норвегії конституційний контроль здійснюють загальні суди на підставі судової практики або судового прецеденту за відсутності в конституціях цих країн спеціальних приписів щодо забезпечення ними такого контролю. В Аргентині, США конституційний контроль судів загальної юрисдикції лише якоюсь мірою базується на положеннях конституцій, яким суди дали власну інтерпретацію. Так, у Конституції США 1787 року немає чіткого визначення повноважень Верховного суду щодо тлумачення ним Конституції та здійснення американськими судами конституційного контролю. Фахівцями висловлюється думка, що засадами для здійснення цими органами таких повноважень є пункт 1 розділу 2 статті III Конституції США, де зазначається, що судова влада поширюється на всі справи, які вирішуються за законом та правом справедливості, що випливають з цієї Конституції.

В інших країнах, таких як Швейцарія, Болівія, Колумбія, Бразилія, Нікарагуа, Гондурас, Уругвай, Мексика, Венесуела, Сальвадор, Філіппіни, Панама, Індія, Японія, Греція, функції конституційного контролю загальних судів досить чітко і повно закріплені в конституціях. У Австрії, Іспанії, Італії, Франції повніше нормативно врегульована діяльність спеціалізованих судових (квазісудових) органів конституційного контролю. Цьому питанню присвячено цілі розділи та окремі статті конституцій, а також спеціальні закони. У той же час у ФРН, Російській Федерації діяльність органів конституційного контролю в конституціях визначається лише окремими статтями, які не об’єднані в розділи [110, с. 47].

У деяких країнах функцію конституційного контролю виконують органи конституційної юстиції (зокрема судові). Наявність відповідних повноважень та їх обсяг у органів конституційної юстиції залежить від багатьох чинників, у тому числі від національних традицій, тенденцій формування та розвитку органів юстиції, зокрема конституційної, та форми державного устрою. Так, дослідники зазначають, що європейська модель конституційного контролю була пов’язана з тим, щоб не допустити повторення грубих порушень прав людини і громадянина, які мали місце до і після Другої світової війни. У постсоціалістичних країнах запровадження інституту конституційного контролю зумовлювалось намаганням подолати наслідки тоталітарних і авторитарних режимів. Друга обставина пов’язана із концентрацією влади у виконавчих органах, які до того ж спирались на підтримку парламентської більшості. Конституційний контроль у таких умовах стає помітною перешкодою на шляху можливих порушень конституції [95, с. 60].

Виділяють два види спеціалізованих органів конституційного контролю – конституційні суди і конституційні ради. Останні вважаються квазі-судами. Відмінність між ними, головним чином, процесуальна. Конституційний суд – орган, який застосовує змагальну та гласну процедуру розгляду справ. Конституційна рада – орган, у якому така змагальність практично відсутня або має умовний характер [95, с. 389].

Якщо проаналізувати діяльність Конституційного Суду України на предмет її характеристики як контрольної чи наглядової, то слід зазначити, що відповідну контрольну функцію він здійснює, коли вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (статті 150, 151 Конституції України [113], статті 13, 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» [190]). Про те, що конституційний контроль реалізує юрисдикцію Конституційного Суду України, зазначав А. О. Селиванов. Він вказував, що така реалізація відбувається у всіх випадках здійснення конституційного правосуддя, оскільки перевіряються не тільки норми, окремі положення, а й закон у цілому, і у разі виявлення суперечностей з конституційними нормами він повинен бути визнаний таким, що втрачає юридичну силу в певній галузі законодавства. Контрольна функція Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів має забезпечувати коригування законодавства через джерело вищого права – Конституцію України [246, с. 6].

Однак Конституційний Суд України виконує не тільки контрольні повноваження, визначені Конституцією України та спеціальним законом. Охарактеризувати Конституційний Суд України як суто орган контролю не можна, оскільки, крім конституційного контролю, він здійснює офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції України).

Останню групу становлять наукові погляди щодо змісту конституційної юстиції (правосуддя).

Дослідники проблеми судового захисту прав і свобод вказують на те, що конституційна юстиція (правосуддя) синтезує у собі два начала – сутність конституційного контролю та форму правосуддя, у результаті чого маємо справу із самостійним видом державно-владної контрольної діяльності у спеціалізованій формі конституційного правосуддя. Конституційне правосуддя як різновид правосуддя має основні риси (ознаки): 1) наявність конституційних судів як спеціалізованих судових органів конституційного контролю; 2) автономне становище судів у ієрархії судових органів; 3) самостійна процесуальна форма відправлення конституційного правосуддя; 4) юридична сила рішень конституційного правосуддя прирівняна до юридичної сили конституції; 5) особлива система законодавства, яке регулює конституційне правосуддя [30, с. 23–36].

Вказані ознаки, крім першої, у повному обсязі притаманні діяльності Конституційного Суду України.

Про неоднозначну характеристику діяльності Конституційного Суду України зазначає, зокрема, М. В. Савчин. Так, він визначає Конституційний Суд України як орган конституційної юстиції на підставі таких міркувань. У механізмі державної влади в Україні Конституційному Суду належить першість у забезпеченні верховенства Основного Закону, конституційного ладу, основних прав і свобод. Цей орган виступає конституційним органом влади спеціальної компетенції, функції якого мають самостійний характер і займають важливе місце серед інструментів механізму стримань і противаг. Через таку особливість розгляду конституційно-правових спорів діяльність Конституційного Суду України можна визначити як здійснення конституційної юстиції [241]. Однак автор, критично ставлячись до власних положень, зазначає, що здійснення конституційної юстиції забезпечується не тільки безпосередньо органами конституційної юрисдикції, а й іншими судовими установами, залежно від особливостей розвитку національної правової системи та організації публічної влади.

З’ясуванню змісту конституційного правосуддя сприятиме аналіз історичного аспекту та світового досвіду діяльності відповідних органів.

Історично конституційне правосуддя виникло для перевірки конституційності законів, прийнятих парламентом. У подальшому предметом розгляду конституційним судом стало питання конституційної відповідальності глави держави за державну зраду, порушення конституції та інше (імпічмент) [30, с. 154]. Поступово предмет конституційної юрисдикції розширювався відповідно до культурних та національних традицій кожної держави, рівня соціально-економічного розвитку, форми державного устрою.

Незважаючи на те що узагальнити повноваження конституційних судів у різних країнах надзвичайно складно та відповідний аналіз виходить за межі предмета дослідження, виявити певні тенденції законодавчого регулювання можливо. Так, повноваження конституційних судів можуть бути вичерпно врегульовані конституцією і профільним законом і тоді перелік повноважень буде закритим. У окремих країнах перелік повноважень конституційного суду відкритий, що також передбачено конституцією і законом про конституційний суд. Законодавець може розширювати коло повноважень конституційного суду, якщо це не суперечить його правовій природі як органу конституційного контролю. Інколи конституційні суди змушені самостійно конкретизувати власні повноваження тому, що в конституції або законі вони сформульовані надто узагальнено і нечітко. Наприклад, станом на 1998 рік у Конституції Грузії було зазначено, що Конституційний суд розглядає питання конституційності міжнародних угод. У цьому випадку сам Конституційний суд має визначити, які саме міжнародні угоди він може розглядати – ратифіковані або підписані і не ратифіковані, або і ті, і інші. При цьому Конституційний суд може керуватись принципом самообмеження або принципом активної ролі у захисті конституційних прав і свобод громадян, основ конституційного ладу, конституційної законності. Інший приклад – Конституційний суд Угорщини, який надто широко тлумачив припустимість звернень та виносив рішення щодо будь-якого клопотання, яке надавало можливість тлумачити те чи інше положення Конституції. Конституційний суд Угорщини поширює свою конституційну юрисдикцію на контроль основних тенденцій судової практики шляхом розгляду практики «діючого права» (досвід Конституційного суду Італії) та тлумачення норм у відповідності із Конституцією (досвід Конституційного суду Німеччини) [30, с. 154–155]. Становить інтерес досвід законодавчого врегулювання повноважень Конституційного суду Італії. Він відповідно до статті 134 Закону про Конституційний суд уповноважений розглядати суперечки про компетенцію, що можуть виникнути між парламентом і урядом, главою держави і парламентом, органами судової влади та урядом, між державою і областями або між областями. Крім того, Суд має повноваження народного вето [105, с. 376].

Певною мірою обмежені повноваження Конституційного суду Російської Федерації щодо конкретизації власних повноважень. Він розв’язує суперечки про компетенцію: між федеральними органами державної влади, між органами державної влади федерації та органами державної влади суб’єктів федерації, між вищими державними органами суб’єктів федерації. Конституційний суд за скаргами про порушення конституційних прав і свобод громадян і за запитами суддів перевіряє конституційність закону, який застосовується чи має бути застосований у конкретній справі [105, с. 435–436].

В окремих країнах (Іспанія, Росія, ФРН, Узбекистан, Чехія) в конституціях немає вичерпного переліку повноважень спеціалізованих органів конституційного контролю, а відтак він може бути скорочений чи розширений законом. Зокрема, Конституція Чехії передбачає можливість скорочення повноважень законом, який може встановити умови, за яких замість Конституційного суду питання про скасування правових приписів, які суперечать закону, і спори щодо компетенції між державними органами і органами територіального самоврядування, вирішує Високий адміністративний суд (ч. 2 ст. 87) [103, с. 504]. В інших країнах, навпаки, Основний Закон передбачає можливість розширення повноважень законом або іншими правовими актами. В Конституції Іспанії (ч. 2 ст. 161) зазначено, що до юрисдикції Конституційного суду належить вирішення не тільки вказаних у ній питань, а й питань, передбачених органічними законами [92, с. 410]. Стаття 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини, якою закріплено повноваження Федерального конституційного суду, містить припис, що Суд розглядає й інші питання, віднесені до його відання федеральним законом. За таких умов повноваження суду можуть бути ним розширені, але не можуть бути звужені [92, с. 214].

Подібних застережень Конституція України не містить. Верховна Рада України не може змінювати повноваження Конституційного Суду України у бік розширення його компетенції, кола суб’єктів, які можуть звертатися до нього з питань відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також переліку цих нормативно-правових та інших актів без внесення відповідних змін до Конституції України.

Узагальнення функцій, які здійснюють органи конституційної юрисдикції у різних країнах, надає підставу для виділення основних, виконуваних зазначеними органами:

– загальний конституційний контроль;

– конституційне правосуддя.

Хоча ці функції взаємопов’язані, але перевага у реалізації органами конституційної юрисдикції тих чи інших основних функцій впливає на законодавче визначення підстав та порядку здійснення процедур конституційного судочинства.

Конституційний Суд України можна визначити як орган конституційного правосуддя. Він має також повноваження щодо тлумачення Конституції України та законів України. Сутність повноважень щодо тлумачення полягає у такому. Професор А. О. Селіванов зазначає, що головуючий судового засідання, виголошуючи рішення, керується не тільки правовими положеннями Основного Закону України, а й правовими поглядами на стан речей і діє скоріше не як догматик, а як дослідник з переконанням важливості своєї місії. Вона полягає у тому, що необхідно творчо роз’яснити, а інколи публічно розкрити зміст об’єктивного права і таким чином сформулювати правові погляди, наприклад, що встановлено як положення верховенства права видатними теоретиками, отримуючи свою обов’язкову силу виключно із своєї наукової істинності, і що підлягає відповідно вільній і критичній оцінці. Висновок конституційного правосуддя повинен переходити у право і отримати статус законодавчо закріпленого джерела регулювання суспільних відносин. Таким чином, конституційна законність є творчим продуктом спеціально уповноваженого органу конституційної юрисдикції і набуває вищої юридичної сили стосовно всієї сфери законності, оскільки формулюється саме як внутрішня сила всього законодавства і є вищою за право суддів загального правосуддя. Конституційне правосуддя має дві важливі складові: інституційну – орган конституційної юрисдикції – Конституційний Суд України і процесуальну – конституційне провадження [246, с. 15–16].

Виходячи з цього, підстави та процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства Конституційним Судом України повинні мати особливості порівняно із підставами і процесуальним порядком відправлення конституційного судочинства конституційними судами, діяльність яких характеризується перевагою у виконанні окремих функцій: контролю чи правосуддя. Водночас логічно буде визначити зміст терміна «конституційне судочинство», щодо якого існують різні наукові погляди.

Загальне визначення конституційного судочинства надає М. В. Вітрук, визначаючи його як форму, спосіб існування, реалізації норм судового конституційного права [30, с. 40–41]. Конституційне судочинство визначене і як провадження щодо розгляду та вирішення звернень, які надходять до Конституційного Суду, з підвідомчих йому питань [91]. Б. А. Страшун визначає конституційне судочинство як порядок розгляду і вирішення справ у конституційних судах [95, с. 392]. У свою чергу І. С. Назарова пропонує розуміти термін «конституційне судочинство» у широкому та вузькому значеннях [143, с. 19]. У вузькому значенні конституційне судочинство являє собою порядок діяльності конкретного суду – Конституційного суду Російської Федерації щодо розгляду та вирішення відповідно до норм Конституції Росії підвідомчої справи. У широкому розумінні конституційне судочинство визначається як урегульована нормами конституційного законодавства сукупність процесуальних дій та конституційних процесуальних правовідносин, які складаються між Конституційним судом Росії та іншими суб’єктами права при розгляді і вирішенні підвідомчої справи. У цьому випадку поняттям «конституційне судочинство» охоплюються різні суб’єкти, які вступають у конституційно-контрольні відносини.

Вбачається, що зазначена І. С. Назаровою наукова позиція стосується лише її поглядів на сутність діяльності конкретного органу судової юрисдикції – Конституційного суду Російської Федерації. Формулювання поняття конституційного судочинства, яке б розкривало його сутність та стосувалось усіх органів, що його здійснюють, потребує здійснення певних узагальнень.

Усі дослідники проблем конституційної юрисдикції зазначали про те, що конституційне судочинство – це насамперед певний процесуальний порядок. При цьому дослідники єдині також в одній думці – що предметом процесуального розгляду є конкретна справа. Водночас умовою і підставою звернення до конституційного суду можна визначити певний правовий конфлікт – спір про право, звернення щодо тлумачення певної норми конституції чи законодавчого акта тощо.

Доцільність визначення предмета конституційного судочинства саме через правовий конфлікт ґрунтується на існуючих теоретичних положеннях щодо змісту правового конфлікту. Так, будь-який соціальний конфлікт, який має хоча б один правовий елемент (правову норму, правовідношення) та завершується юридичним способом, називають правовим (юридичним) конфліктом у широкому розумінні [4, с. 212]. У суто юридичному значенні правовий конфлікт безпосередньо пов’язаний із правовідносинами, спорами суб’єктів права з приводу реалізації протилежних інтересів, як правило, тих, які стосуються одного предмета спору. Дослідники зазначають про те, що контрольні функції органу конституційної юрисдикції уявляються як механізм вирішення конфліктів конституційного характеру [326, с. 243–250], в основі яких лежить розгляд конституційно-правових спорів.

Отже, загальне поняття конституційного судочинства може бути сформульоване так.

Конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових конфліктів конституційним судом на підставі і у спосіб, визначені нормами конституційного права.

Конституційне судочинство можна розглядати як конституційний процес, тобто комплексну систему взаємопов’язаних правових форм діяльності Конституційного Суду України. Воно має усі ознаки юридичного процесу:

– полягає у здійсненні операцій з нормами права у зв’язку із вирішенням певних юридичних справ;

– здійснюється уповноваженим органом держави на користь зацікавлених суб’єктів права;

– закріплюється у відповідних правових актах – офіційних документах;

– регулюється процесуально-процедурними норами;

– забезпечується відповідними способами юридичної техніки;

– є юридичною формою діяльності відповідної гілки державної влади і повною мірою відображає особливості її функціонування;

– є динамічним і характеризує досить складну діяльність відповідних органів державної влади;

– є стадійним;

– має послідовність стадій [90, с. 40–44; 258, с. 908–910; 272, с. 8].

Однією з перших ознак юридичного процесу є те, що він являє собою розгляд певної юридичної справи, підставою якої є або правопорушення, або спір про право [272, с. 53]. Підстави здійснення конституційного судочинства закріплені нормами статей 150–152 Конституції України та статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України». Ними є:

– звернення: Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим з приводу вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

– звернення Президента України або Кабінету Міністрів України про надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

– звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

– звернення про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Отже, підставами здійснення конституційного судочинства є спір про право або правопорушення (у випадку надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту).

Наступною ознакою юридичного процесу є те, що він становить сукупність операцій із нормами права. Про притаманність конституційному судочинству такої ознаки свідчать норми розділів ІІ і ІІІ Регламенту Конституційного Суду України, якими врегульовано процесуальний порядок підготовки матеріалів за конституційними поданнями та конституційними зверненнями до розгляду на пленарних засіданнях Конституційного Суду України [211].

Ще однією ознакою юридичного процесу є прояв юридичної природи у юридичному результаті, модель якого визначена у відповідній матеріальній нормі і оформлена у вигляді певного юридичного акта – закону, постанови, рішення суду тощо. Відповідно до параграфа 54 Глави ІХ Регламенту Конституційного Суду України актами, які приймаються під час розгляду справ на пленарних засіданнях Конституційного Суду України, є рішення, висновки, актами, які виносяться, – процесуальні ухвали та протокольні ухвали Конституційного Суду України. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки іменем України.

Про притаманність юридичному процесу такої ознаки, як юридична форма діяльності відповідної гілки державної влади свідчить норма статті 1 Закону України “Про судоустрій України» [202]. Нею встановлено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Наступною ознакою названа динамічність та спроможність характеризувати досить складну діяльність відповідних органів державної влади, через яку реалізуються їх функції – законодавчі, виконавчі, правоохоронні тощо. Зокрема, статтею 1 Закону України “Про судоустрій України» визначено компетенцію Конституційного Суду України щодо здійснення судочинства поряд із судами загальної юрисдикції.

Передостанньою ознакою юридичного процесу дослідники виділяють те, що для деяких різновидів юридичного процесу (цивільного, адміністративного, кримінального) характерним є об’єднання низки проваджень, передбачених відповідним процесуальним законодавством [90, с. 40–42; 120, с. 57]. Конституційне провадження регламентоване Розділами ІІ, ІІІ Закону України “Про Конституційний Суд України» і містить загальний порядок його здійснення та особливості стосовно окремих категорій справ. Процесуальне законодавство, яке б регламентувало здійснення окремих проваджень у порядку здійснення конституційного судочинства, відсутнє.

Для процесу як для юридичної категорії загальною ознакою визначена стадійність. У найпростішому вигляді стадія юридичного процесу представлена як сукупність однорідних процесуальних дій учасників процесуальних правовідносин, які здійснюються у відносно визначений період часу для досягнення єдиної конкретної процесуальної мети. Стадією юридичного процесу визначено динамічну відносно замкнуту сукупність закріплених чинним законодавством способів, методів, форм, які виражають чи визначають чітке і неухильне здійснення процедурно-процесуальних вимог, що характеризують просторово-часові аспекти процесуальної діяльності і які забезпечують логіко-функціональну послідовність здійснення конкретних дій, спрямованих на досягнення остаточного, матеріально зумовленого правового процесуального результату [90, с. 44; 272, с. 130].

Ознака стадійності повною мірою характерна для конституційного судочинства. Більше того, самі стадії визначені Законом України «Про Конституційний Суд України» і конкретизовані Регламентом Конституційного Суду України як окремі структурні складові Регламенту:

– прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень (Розділ ІІ);

– розгляд справ Конституційним Судом України (Розділ ІІІ).

Виділення саме таких стадій конституційного судочинства ґрунтується на наявності у кожній з них ознак певної стадії. Так, стадія прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень являє собою певну логічну послідовність процесуальних дій, спрямованих на досягнення конкретного результату – підготовки справи до розгляду. Ця стадія розпочинається прийняттям конституційних подань та конституційних звернень та їх реєстрацією, а закінчується – оформленням матеріалів справи як судової справи. Стадія розгляду справи розпочинається внесенням справи на розгляд пленарного засідання в межах строків, визначених статтею 57 Закону України «Про Конституційний Суд України», а закінчується – прийняттям Конституційним Судом України рішення (висновку) та його офіційним оприлюдненням.

Закон України «Про Конституційний Суд України», відповідні Закону норми Регламенту Конституційного Суду України визначають як загальний процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства, так і його окремі особливості. Загальний процесуальний порядок стосується встановлення переліку процесуальних дій, їх послідовності, що надає підставу для об’єднання у окремі стадії. Особливості стосуються:

– встановлення підстав конституційного провадження;

– визначення особливостей процесуального порядку здійснення конституційного провадження за кожною підставою;

– конкретизації строків провадження за конституційними поданнями і конституційними зверненнями. Так, строк провадження у справах за конституційними поданнями не повинен перевищувати трьох місяців. У разі провадження за конституційним поданням, яке визнано Конституційним Судом України невідкладним, строк розгляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати шести місяців;

– наявності права Конституційного Суду України об’єднувати конституційні провадження;

– наявності права судді Конституційного Суду України висловити окрему думку, яка додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України;

– наявності обов’язку відкриття нового провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі.

На підставі виділення особливостей процесуального порядку відправлення конституційного судочинства можна зазначити про доцільність виділення окремих проваджень у межах загального конституційного процесу. Такими можуть бути вісім видів проваджень у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

3) конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

4) відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

5) конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

6) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

7) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

8) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Поряд з цим здійснення кожного з вказаних проваджень спрямоване на досягнення єдиної мети усього конституційного процесу – гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Необхідність виділення першого виду провадження ґрунтується на наявності таких його особливостей, як: а) встановлення певної підстави провадження, відмінної від інших видів; б) встановлення вимоги обов’язкового залучення судом до участі у провадженні у справі представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності; в) наявність вимоги оголошення законів та інших правових актів нечинними і втрати чинності у разі, якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними); г) Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта.

Виділення другого виду провадження засноване на законодавчому визначенні таких його особливостей: а) встановлення конкретної підстави провадження, відмінної від інших видів; б) відсутність обмежень у праві звернутись до Конституційного Суду кожного з суб’єктів права на конституційне подання; в) надання у резолютивній частині рішення Конституційного Суду висновку щодо конституційності правового акта, яким встановлено повноваження конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Особливостями третього виду конституційних проваджень – у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим – можна виділити: а) встановлення конкретної підстави провадження, відмінної від інших видів; б) визначення строків направлення конституційного подання – не пізніше місяця від дня офіційного оголошення дати призначення, відміни або відстрочення у встановленому порядку виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим; в) право Конституційного Суду залучити до участі у розгляді справи представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум в Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. У разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян; г) вказівка у резолютивній частині рішення Конституційного Суду України висновку щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим. У разі визнання таких актів неконституційними у рішенні Конституційного Суду України зазначається про припинення діяльності всіх органів, які були створені для проведення цих виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів і про припинення фінансування заходів щодо проведення виборів чи референдумів та повернення в дохід держави перерахованих, але не використаних коштів.

Особливостями четвертого виду конституційного провадження – у справах щодо відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина – можна назвати: а) встановлення трьох підстав провадження: наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади у процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності; б) визначення питань конституційності, які виникають у процесі загального судочинства. Так, встановлено обов’язок відкриття конституційного провадження у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом.

П’ятий вид конституційного провадження – у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина – виділений за наявності таких його особливостей: а) встановлення конкретної підстави провадження; б) визначення порядку відкриття провадження у справі та особливостей змісту рішення. У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого – неконституційними і нечинними.

Шостий вид конституційного провадження стосується справ щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Його особливостями є: а) встановлення відповідних підстав; б) визначення конкретних суб’єктів права звернення до Конституційного Суду залежно від предмета звернення; в) встановлення обов’язку зупинити розгляд Верховною Радою України питання щодо надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів; г) встановлення особливостей розгляду справ щодо конституційності правових актів про набрання міжнародними договорами чинності для України.

Сьомим видом виділено конституційне провадження у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Воно має такі особливості: а) особлива підстава здійснення; б) визначення конкретного суб’єкта права звернення – Верховної Ради України; в) встановлення обов’язку надати разом зі зверненням певні документи та матеріали: щодо ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії; про розгляд Верховною Радою України висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії; рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України у вчиненні державної зради або іншого злочину; рішення Верховної Ради України про звернення до Конституційного Суду України; г) встановлення підстави для закриття конституційного провадження – відставка за власним бажанням Президента України, якому пред’явлено обвинувачення; д) надання Конституційним Судом висновку у справі щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Останнім, восьмим видом конституційного провадження названо провадження у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Особливостями цього виду конституційного провадження можна назвати: а) встановлення підстави конституційного подання – практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України; б) визначення підстави конституційного звернення – наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод; в) визначення змісту резолютивної частини висновку Конституційного Суду – офіційне тлумачення положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення. У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Оскільки конституційне судочинство являє собою певний процесуальний порядок, доцільним є визначення місця конституційного процесу у структурі юридичного процесу.

Юридичний процес визначають як комплексне утворення, що складається з чотирьох компонентів, які мають свої особливості: конституційного, кримінального, цивільного та адміністративного процесів [166]. З іншого боку існує думка про те, що конституційний процес (конституційне судочинство) являє собою самостійну підгалузь конституційного правосуддя, що спрямована на забезпечення реалізації повноважень Конституційного Суду [30, с. 40].

Конституційний процес (судочинство) доцільно визначити як окремий вид юридичного процесу, оскільки: 1) підстави його здійснення встановлені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України»; 2) процесуальний порядок реалізації визначений Законом України «Про Конституційний Суд України» та конкретизований Регламентом Конституційного Суду України; 3) значно різниться від судочинства з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, а саме не усі їх основні принципи покладені в основу конституційного судочинства, а ті, які є, реалізуються у особливих формах. Наприклад, такий процесуальний принцип, як змагальність обмежений або взагалі відсутній при розгляді окремих категорій справ. Крім того, процесуальні норми, якими регулюється порядок розгляду справ у цивільному, адміністративному, кримінальному процесі, не можуть безпосередньо застосовуватися для розгляду справ Конституційним Судом України, оскільки вони не зовсім відповідають специфіці конституційного провадження.

Якщо узагальнити процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства у інших країнах, слід відзначити, що окремі його принципи можна зустріти у конституціях, але в цілому відносини у сфері конституційного судочинства врегульовані законами про конституційні суди та регламентами цих судів. Воно складається із загального процесуального порядку: підготовка справи, проведення судових засідань, прийняття рішень, а також із спеціальних процедур щодо окремих категорій справ. Загальний процесуальний порядок містить порядок подання звернення до конституційного суду управомоченим суб’єктом, попереднього розгляду звернення для вирішення питання про його прийняття чи відхилення, процесуальне представництво, права судді-доповідача, порядок витребування необхідної інформації, запрошення свідків та експертів, проведення судового розгляду, наради та голосування щодо постановлення рішення, його оголошення, поновлення провадження у необхідних випадках, питання про судові витрати та деякі інші положення. Спеціальні процедури передбачають коло осіб, уповноважених порушувати провадження з окремої категорії справ у конституційному суді, особливості цього провадження, правові наслідки різних можливих рішень суду, положення про виконання [95, с. 392–395].

Якщо звернутись до питання про вплив специфіки конституційної юрисдикції на конституційне судочинство, то слід зазначити таке.

У випадку якщо органи конституційної юрисдикції здійснюють загальний конституційний контроль, право звернення до конституційного суду мають різні органи державної влади, інколи – групи парламентаріїв (наприклад, 60 членів будь-якої палати у Франції, 50 – в Іспанії, 1/5 або 1/10 депутатів – у Португалії), але ніколи – приватні особи. Коли передбачено здійснення конституційного правосуддя органами конституційної юрисдикції, право звернення до конституційного суду мають приватні особи та державні органи, насамперед суди, які розглядають конкретну справу. Наприклад, Австрійський Федеральний конституційний закон уповноважує щодо звернення до конституційного суду: Адміністративний суд, Верховний суд, інший суд, уповноважений щодо розгляду справи по другій інстанції, Федеральний уряд (про закони земель), уряд землі (про федеральні закони), 1/3 Національної ради (про федеральні закони), 1/3 ландтагу землі (про закони землі), особу, на думку якої неконституційність закону безпосередньо порушує її права, якщо для дії закону стосовно цієї особи не потрібне судове рішення або спеціальна вказівка.

Інший приклад – Іспанія. Згідно з часиною першою статті 162 Конституції Іспанії із заявою про неконституційність закону або рівнозначного акта до Конституційного трибуналу можуть звертатись: керівник уряду, Захисник народу, 50 депутатів, 50 сенаторів, колегіальні виконавчі органи та зібрання автономних утворень, суддя або трибунал при розгляді конкретної справи.

Здійснення Конституційним Судом України конституційного правосуддя (юстиції) визначає право звернення до Конституційного Суду і приватних осіб – громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб. Вони можуть звертатись з питань надання висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Крім фізичних осіб, відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» суб’єктами права на конституційне подання з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Суб’єкти права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України можуть звертатися у таких випадках:

– щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, – Президент України, Кабінет Міністрів України;

– щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту – Верховна Рада України;

– щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України – Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що чинний Закон України «Про Конституційний Суд України» на відміну від попереднього Закону України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року більш детально регулює процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства. Оскільки конституційне судочинство являє собою сукупність процесуальних дій, існує думка про доцільність ухвалення процесуального закону про конституційне судочинство, як це існує у кримінальному, цивільному чи наразі – адміністративному судочинстві.

Ідея прийняття окремого закону про конституційне судочинство, «конституційного процесуального кодексу» поряд зі статутним законом про Конституційний суд виношувалася і в Росії, де вона не дістала підтримки. Як правильно зазначає Л. В. Лазарєв, процесуальні аспекти діяльності Конституційного суду нерозривно пов’язані з його статутними й організаційно-структурними особливостями. Конституційний суд на відміну від судів загальної юрисдикції — єдиний судовий орган, який застосовує відповідні процесуальні норми. Законодавець Росії виходив також з того, що багатоманітність актів, що регулюють відносини в одній і тій самій сфері, є невиправданою. Цим і було зумовлено встановлення в одному законі і статутних, і процесуальних, і основних організаційних норм, що стосуються Конституційного суду [125].

Слід приєднатись до думки про недоцільність такого способу процесуальної регламентації, як розробка єдиного процесуального акта – кодексу конституційного судочинства [110, с. 52–65]. По-перше, на відміну від цивільного та кримінального процесу конституційне провадження не потребує взагалі детального регулювання вирішення окремих питань, зокрема, щодо забезпечення позову, розгляду справ у касаційному і наглядовому порядках, особливостей розгляду окремих питань, виконання судових рішень тощо. По-друге, окреме нормативне регулювання організаційних питань діяльності Суду та процедури розгляду ним справ у будь-якому випадку обов’язково призведе до дублювання одних і тих самих положень у різних нормативних актах і штучного збільшення кількості нормативно-правових актів з питань діяльності одного органу судової влади. По-третє, на розробку і прийняття окремого закону про конституційне судочинство необхідно витратити значно більше часу і сил, ніж внести необхідні зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України». По-четверте, в переважній більшості країн діяльність органів конституційної юрисдикції як з питань організації, так і процедури розгляду справ визначаються одним законом.

Водночас відносини, які складаються під час відправлення конституційного судочинства, являють собою певну уособлену сукупність, що потребує відокремленого врегулювання. У зв’язку з цим доцільний подальший науковий пошук у напрямі визначення доцільності (або недоцільності) врегулювання на рівні окремого нормативно-правового акта (не обов’язково у формі кодексу) відносин у сфері конституційного судочинства.

Проведений аналіз наукових поглядів щодо сутності конституційного судочинства дає підстави для таких висновків:

– конституційне судочинство не можна досліджувати окремо від того процесу, який безпосередньо визначає його сутність, особливості та процесуальний порядок реалізації. Таким процесом постає конституційна юрисдикція, зміст якої впливає на законодавче визначення підстав здійснення конституційного судочинства та відповідні процесуальні форми;

– виділені три групи наукових поглядів щодо змісту конституційної юрисдикції: 1) як діяльність щодо захисту конституції; 2) як форма конституційного контролю; 3) як складова конституційної юстиції (правосуддя);

– на підставі аналізу наукових поглядів щодо сутності конституційного правосуддя, а також змісту юрисдикції Конституційного Суду України останню охарактеризовано як правосуддя;

– визначено, що конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових конфліктів конституційним судом на підставі і у спосіб, визначені нормами конституційного права. Воно є окремим видом юридичного процесу.

 

1.2. Предмет конституційного судочинства як об’єкт наукового дослідження

 

Конституційне судочинство для конституційного права України, як і для конституційного права багатьох пострадянських країн, є порівняно новим правовим явищем. Вказане зумовлює наявність багатьох проблем його становлення, пов’язаних, зокрема, із триваючими суспільно-політичними трансформаціями. Це насамперед такі проблеми, як формування та законодавче закріплення предмета конституційного судочинства, реалізація Конституційним Судом України компетенції. Так, у жовтні 2004 року до Конституції України були внесені зміни, якими передбачено заміну з 1 січня 2006 року президентсько-парламентської форми правління парламентсько-президентською. Конституційний Суд України у порядку здійснення попереднього конституційного контролю надав висновок щодо відповідності Конституції України цього законопроекту [26]. З приводу наданого висновку в наукових і політичних колах точились численні суперечки, а легітимність висновку викликала сумніви [100, с. 488]. У січні 2006 року сталася урядова криза: Верховна Рада України відправила у відставку Кабінет Міністрів, відповідна постанова щодо якої була фактично проігнорована. Розв’язати кризу мало б рішення Конституційного Суду України, але на той час він не був дієвим, оскільки була відсутня необхідна кількість його складу. Навіть формування суддівського корпусу Конституційного Суду України не розв’язало усіх проблем підвищення дієвості цього органу та реалізації повною мірою його ролі як захисника Конституції України, гаранта стабільності державного ладу, демократизації суспільства, оскільки мали місце такі негативні явища політико-правового життя, як спроби нівелювання функцій судової влади, зокрема і самого Конституційного Суду України [188].

Формування політико-правового середовища зумовлює нагальну потребу забезпечення дієвості Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції. Однак його соціальне призначення ще не досягло визнаних суспільством високих стандартів конституційно-правової політики верховенства права над будь-яким визначеним у законі державним статусом органу держави або посадової особи [246, с. 21].

Наукова розробка проблем конституційного правосуддя здійснювалась і продовжує здійснюватись у контексті розвитку правової держави. Зазначене характерне для порівняльно-правових досліджень конституційної юрисдикції у США, Великій Британії, Канаді, скандинавських країнах після Другої світової війни. Так, Венеціанською комісією Ради Європи (Європейською комісією “За демократію через право») проводились порівняльні дослідження проблем конституційної юрисдикції, за результатами яких професором Г. Штайнбергом була підготовлена доповідь, опублікована Радою Європи англійською, французькою та російською мовами. Протягом 1994–1996 років Венеціанською комісією проводилися семінари, присвячені конституційному правосуддю, а саме ролі конституційних судів в утвердженні принципу верховенства права, у формуванні демократичних інститутів та правової держави (Румунія, Хорватія, Вірменія, Грузія).

У радянській юридичній літературі розробка проблеми конституційного судочинства була вкрай недостатньою, а дослідження зарубіжного досвіду – заідеологізоване. Наукові праці стосувались переважно питань конституційного контролю. Серед робіт того часу дослідники виділяють монографії В. К. Дрябло – про судову охорону конституцій у буржуазних державах та в СРСР (М., 1928), М. О. Нуделя – про конституційний нагляд у капіталістичних державах (М., 1968), навчальний посібник В. В. Маклакова – про конституційний контроль у буржуазних країнах та країнах, які розвиваються (М., 1988). Серед робіт 1980–1990-х років – праці С. В. Боботова, М. О. Никифорова, В. О. Туманова та інших [30].

Із формуванням у постсоціалістичних країнах органу конституційної юрисдикції, утвердженням принципу верховенства права та створенням державно-правового механізму його реалізації особливого значення набувають наукові дослідження, спрямовані на пошук дієвої моделі конституційного судочинства. Возночас системний характер цієї проблеми зумовив наявність переважної кількості досліджень, присвячених загальним питанням здійснення судової влади, конституційного контролю, формуванню конституційної юстиції, конституційного правосуддя, статусу органу конституційної юрисдикції (М. В. Вітрук [30], В. О. Гергелійник [39], В. В. Єршов [61], С. В. Ківалов, М. П. Орзіх [80], В. В. Комаров [88], Ж. І. Овсепян [153], А. О. Селиванов [246], В. Є. Скомороха [254], В. П. Тихий [276], В. М. Шаповал [312] та інші).

Особливе місце у науковому доробку посідають системні дослідження Ю. М. Тодики [278], В. Ф. Погорілка [205] щодо сутності конституційних правовідносин, конституційного контролю, діяльності Конституційного Суду України у контексті гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Незважаючи на різноманітність напрямів наукового пошуку, у роботах підкреслювалось, що функціонування органу конституційної юрисдикції є визначальною рисою конституційного порядку в демократичній, правовій державі [205, с. 406]. Стосовно Конституційного Суду України науковці, політики, судді єдині у думці про те, що його роль в охороні Конституції України, забезпеченні стабільності державного ладу та демократизації суспільства унікальна [110].

Юрисдикція Конституційного Суду України має певні межі, зумовлені його юридичною природою і призначенням саме як органу конституційної юрисдикції, спрямованістю його повноважень на вирішення конституційно-правових спорів, а також його роллю у забезпеченні дії конституційного принципу поділу влади [205, с. 408]. Як єдиний орган конституційної юрисдикції, Конституційний Суд України діє на основі Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» [190], норми якого стосовно організації діяльності Суду конкретизовані Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року.

Унікальність правового регулювання діяльності Конституційного Суду України полягає у тому, що у Законі України «Про Конституційний Суд України» поєднуються процесуальні і організаційні норми, оскільки процесуальні аспекти його діяльності нероздільно пов’язані зі статутними і організаційно-структурними особливостями [205, с. 408–409]. На відміну від судів загальної юрисдикції, господарських, адміністративних судів Конституційний Суд України є єдиним судовим органом, а його судова юрисдикція регулюється притаманними саме для неї відповідними процесуальними нормами – конституційними процесуальними.

Серед вчених – представників науки теорії права (О. Ф. Скакун) є думка щодо існування такої галузі процесуального права, як конституційно-процесуальне право [251, с. 370], однак підстава такого виділення не наведена. Вбачається, ця наукова позиція є логічним продовженням розуміння сутності галузі процесуального права як регулятора відносин між судом і учасниками процесу. При цьому зазначається, що галузі процесуального права визначають процедуру здійснення матеріального права і похідні від нього [251, с. 364–365].

Серед російських вчених існує думка про виділення конституційного судового процесуального права. При цьому воно вивчається з позицій науки і навчальної дисципліни, аналізуються норми та правовідносини у конституційному судовому процесуальному праві[101].

Доцільність характеристики конституційного процесуального права як окремої галузі процесуального права ґрунтується і на науковій позиції С. С. Алексєєва. Вчений зазначав, що відмінність між галузями права полягає у тому, що для них характерні особливі юридичні режими регулювання. Під юридичними режимами розуміється особлива цілісна система регулятивного впливу, яка характеризується специфічними прийомами регулювання – особливим порядком виникнення та формування змісту прав і обов’язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на цю сукупність правових норм. При цьому рівень специфіки галузевих режимів може бути різним – вони можуть бути генеральними, видовими, спеціальними [6, с. 250–251].

Не ставлячи за мету остаточну характеристику галузевого правового режиму конституційного процесуального права, оскільки відповідний аналіз виходить за межі предмета дослідження, слід обґрунтувати доцільність визначення конституційного процесуального права як галузі процесуального права, а не як інституту права в межах конституційного права на підставі виділення особливих, характерних тільки для цієї галузі процесуального права елементів правового режиму.

Насамперед зазначене стосується порядку виникнення та формування прав та обов’язків, який можна визначити як особливий, оскільки він встановлений Конституцією України, конституційним законом – Законом України «Про Конституційний Суд України» і стосується тільки порядку вирішення правових спорів (конфліктів). Як спеціальний орган державної влади Конституційний Суд України наділений правами і обов’язками не взагалі, а стосовно предметів відання. Функції Конституційного Суду України зумовлені його повноваженнями і здійснюються у сфері конституційної юрисдикції, що характеризує його компетенцію, яка охоплює лише ті повноваження, що спрямовані на правовідносини зовнішнього характеру. Повноваження, пов’язані із внутрішньою діяльністю, яка є самоорганізацією органу, не належать до компетенції Конституційного Суду України. Реалізація компетенційних («зовнішніх») повноважень Конституційним Судом України забезпечує гарантування верховенства Конституції України на всій території України [246, с. 33–34].

Наступним прийомом регулювання конституційним процесуальним правом можна визначити специфіку прийняття рішень та способів їх реалізації. Хоча положеннями теорії права передбачено як прийом регулювання виділяти специфіку санкцій та способів їх реалізації [6,с. 250], однак процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства не пов’язані із застосуванням санкцій, на відміну від провадження у справах про адміністративні правопорушення чи провадження по кримінальних справах. Конституційний Суд України ухвалює рішення та надає висновки. Рішення ухвалюються за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Висновки Конституційний Суд України надає з питань: офіційного тлумачення Конституції України та законів України, про відповідність Конституції України міжнародних договорів, щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 62 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Рішення або висновки Конституційного Суду України є однаковою мірою актами конституційного правосуддя і обов’язкові до виконання, що випливає з норм статей 66, 69 Закону України “Про Конституційний Суд України», статті 159 Конституції України. Вони є остаточними і не можуть бути оскаржені. На відміну від джерел права висновки Суду не можуть бути безпосередньо реалізовані. Вони підлягають обов’язковому врахуванню, додержанню належним суб’єктом звернення і вимагають від нього або утримання від певних дій, або дозволяють вчиняти певні дії [246, с. 42]. Зокрема, про це свідчить норма статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», де вказано, що Конституційний Суд України має право зажадати письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України. Невиконання рішень та недодержання висновків зумовлюють відповідальність згідно з законом.

14 грудня 2000 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) [218]. Ним було встановлено, що Конституційний Суд України має право у разі необхідності визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки його виконання та покласти обов’язок на відповідні державні органи забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду України порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційне судочинство має свою специфіку порівняно із судочинством з кримінальних, цивільних, адміністративних справ. Зокрема, не всі принципи судочинства у загальних судах прийнятні для конституційного судочинства, а ті, що прийнятні, реалізуються часом у своєрідних формах. Наприклад, такий процесуальний принцип, як змагальність сторін часто або обмежений, або взагалі відсутній при розгляді окремих категорій справ Конституційним Судом України [205, с. 413].

Отже, доцільність визначення конституційного процесуального права як галузі процесуального права ґрунтується на виділенні особливих, характерних тільки для цієї галузі процесуального права елементів правового режиму:

– особливого порядку виникнення та формування прав та обов’язків, визначеного Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та конкретизованого Регламентом Конституційного Суду України;

– специфікою процесуального порядку прийняття рішень та надання висновків замість накладання санкцій, що, зокрема, характерно для провадження у справах про адміністративні правопорушення чи у кримінальних справах;

– особливостями дії єдиних принципів конституційного судового процесу, які на відміну від принципів судочинства у загальних судах прийнятні для нього, а ті, що не прийнятні, реалізуються у своєрідних формах.

Конституційне процесуальне право представлене процесуальними нормами. Як зазначається у теорії права, процесуальні норми є завжди процедурними [251, с. 36]. Навіть у перекладі англійською мовою процесуальне право називається procedural law (буквально – процедурне право).

Підтримуючи позицію О. Ф. Скакун про те, що галузі процесуального права регулюють відносини між судом і учасниками процесу, можна зазначити, що предмет конституційного процесуального права являє собою сукупність однорідних суспільних відносин, які складаються між Конституційним Судом України і учасниками процесуального порядку розгляду ним правових спорів (конфліктів).

За таким підходом громадянство, виборче право, президентство та інше являє собою на відміну від конституційного процесуального права як галузі процесуального права інститути конституційного права як системи щодо відособлених правових норм у межах конституційного права, які регулюють окремі групи (види) взаємозалежних суспільних відносин [251, с. 370–371].

Характеризувати предмет конституційного судочинства доцільно не лише з позицій відповідної діяльності Конституційного Суду України, оскільки у такому разі він охоплюватиме науковий аналіз сутності відповідних правових спорів (конфліктів) та шляхи їх розв’язання. Конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових спорів (конфліктів). Відносини, які виникають з приводу його здійснення, є процесуальними.

Конституційні процесуальні відносини мають особливості, які дають змогу відрізняти їх від інших видів процесуальних відносин – кримінально-процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративно-процесуальних, господарських процесуальних:

– формуються у зв’язку зі здійсненням Конституційним Судом України правосуддя, процесуальною формою якого виступає конституційне судочинство;

– не пов’язані з існуванням вищестоящих та нижчестоящих судових інстанцій. Конституційний Суд України є єдиною організаційною структурою, єдиним органом конституційної юрисдикції (ст. 147 Конституції України);

– можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін – учасників правового спору (конфлікту), предметом якого є спір про право або конфлікт. Згода іншої сторони не є обов’язковою умовою їх виникнення.

Отже, конституційні процесуальні відносини можна визначити як урегульовані нормами конституційного процесуального права суспільні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.

Конституційні процесуальні відносини регулюються нормами конституційного процесуального права. Виходячи з цього, доцільно аналізувати предмет регулювання конституційним процесуальним правом як правової основи відносин у сфері відправлення конституційного судочинства – конституційних процесуальних відносин.

Предмет регулювання конституційним процесуальним правом відмежовується від інших галузей права на підставі виявлення якісної однорідності складових його елементів: суб’єктів, об’єктів, змісту та динамічних факторів [251, с. 356].

У конституційних процесуальних відносинах суб’єктами виступають Конституційний Суд України, суб’єкти права на конституційне подання та на конституційне звернення, їхні представники, залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти та перекладачі.

Якщо звернутись до світового досвіду законодавчого визначення суб’єктів звернення до органу конституційної юстиції тільки з одного питання – визначення конституційності нормативно-правового акта, можна зазначити, що їх коло ширше. Це не тільки органи державної влади, наділені владними повноваженнями, а й громадян. Крім того, перелік органів державної влади, які можуть звертатись до органу конституційної юстиції, ширший за перелік суб’єктів, визначених Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України». Зокрема, ними можуть бути не лише органи державної влади на загальнодержавному рівні, а й місцеві. До органу конституційної юстиції може звернутись прокурор (Іспанія). В Україні чинне законодавство не передбачає право звернення прокурора з питань надання висновку щодо конституційності законів та інших нормативно-правових актів вищих органів державної влади. В. О. Гергелійник наводить такий перелік суб’єктів права на звернення до органу конституційної юстиції, посилаючись на аналіз норм конституцій країн Європейського Союзу, СНД і Балтії [40, с. 130; 2; 292; 71; 92; 98]:

а) виконавчі органи (федеральний уряд та уряди земель – Австрія (п. 1 ст. 140 Конституції), ФРН (п. 2 ст. 93 Конституції); уряд країни по відношенню до законів областей – Італія (ст. 31 Закону № 87 від 11 березня 1953 р.); глава уряду – Іспанія (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції);

б) законодавчі органи: 1/3 членів Національної ради Австрії (п. 1 ст. 140 Конституції), 50 депутатів (або сенаторів) Іспанії (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції), 60 депутатів (сенаторів) Франції (ч. 2 ст. 61 Конституції);

в) судові органи: Верховний суд – Білорусь (ст. 6 Закону про Конституційний суд), Росія (п. 2 ст. 125 Конституції);

г) органи суб’єктів федерацій – Іспанія (колегіальний орган виконавчої влади автономій (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції), ФРН (об’єднанням громад) (п. 4 “в» ст. 93 Конституції), Португалія – асамблея автономної області (п. “g» ст. 281 Конституції);

д) інші посадові особи: Іспанія – прокурор, Захисник народу (п.п. “а» і “в» п. 1 ст. 162 Конституції), Франція – Голова Національних зборів та Сенату (ч. 2 ст. 61 Конституції);

е) індивіди – Австрія (п. 1 ст. 139, ст. 140 Конституції), Іспанія (п.п. “в» п. 1 ст. 162 Конституції), ФРН (п. 4 “а» ст. 93 Конституції).

За ознакою місця у конституційному судовому провадженні доцільно виділити три види суб’єктів конституційних процесуальних відносин: 1) Конституційний Суд України як організатор провадження та суб’єкт його здійснення; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи Конституційним Судом України – суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення, їхні представники, особи, які залучаються Конституційним Судом України до участі у розгляді справи; 3) особи, які не мають зацікавленості у розгляді справи: свідки, експерти, перекладачі.

Суб’єктом конституційних процесуальних відносин передусім виділений Конституційний Суд України. Він є органом охорони Конституції України і не є ні наглядовим, ні контролюючим органом, а є юрисдикційним судовим органом. Конституційний Суд України має правосудну природу і правосудний статус і за характером, і за змістом своєї діяльності має здійснювати правосудну діяльність, правосуддя. Основне соціальне призначення Конституційного Суду України – забезпечувати захист і верховенство Конституції України, бути її гарантом, правним судом над нормативними юридичними актами [205, с. 298].

Конституційний Суд України у механізмі державної влади має особливе становище – як вищий конституційний орган одного рівня з вищими ланками законодавчої і виконавчої влади. Конституція України встановлює склад Конституційного Суду України (ст. 148), порядок призначення суддів на посаду (п. 25 ст. 85, п. 22 ст. 106, ст. 148), визначає Конституційний Суд України як орган, що здійснює судочинство (ст. 124), та єдиний орган конституційної юрисдикції (ст. 147).

Для реалізації конституційних положень про Конституційний Суд України важливе значення має проблема співвідношення конституційної і законодавчої регламентації його повноважень. Статтею 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Тим самим встановлено відкриту регламентацію організаційних та процедурних питань діяльності Конституційного Суду України. Саме тому не суперечив Конституції України законопроект народного депутата М. В. Оніщука, реєстраційний номер 1098-1 від 3 серпня 2006 року, яким передбачено внесення змін до статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою зміни процедури складення присяги суддями Конституційного Суду України шляхом встановлення такої процедури, яка унеможливлює будь-який політичний чи інші форми впливу, як на Конституційний Суд України в цілому, так і на окремих суддів Конституційного Суду зокрема. Цей проект був підписаний Президентом України 3 серпня 2006 року і став законом.

Діяльність Конституційного Суду України має певні межі, у чому також проявляється особливість конституційного судочинства:

– Конституційний Суд України не може розглядати справу за власної ініціативи;

– до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

– Конституційний Суд України може припинити провадження у справі за конституційним поданням, конституційним зверненням у випадку його відкликання за письмовою заявою суб’єкта, який направив подання чи звернення (ст. 44 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

– Конституційний Суд України може відмовити у відкритті провадження у справі за наявності таких підстав: 1) відсутність встановленого Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» права на конституційне подання, конституційне звернення; 2) невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; 3) непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні (ст. 45 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

– якщо учасник конституційного провадження не з’явився без поважних причин, Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності;

– рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України (ст. 67 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

– Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта (ст. 74 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

– Конституційний Суд України не може переглядати свої рішення. Він відкриває нове провадження у справі при виявленні нових обставин у справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або надання висновку у справі (ст. 68 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Важливе місце при здійсненні конституційного провадження має суддя-доповідач. Це підтверджується особливим порядком його призначення, визначеного частиною другою параграфа 12 Регламенту Конституційного Суду України. Так, кандидатура судді-доповідача у справі із числа кандидатур, запропонованих суддями Колегії суддів чи Головою Конституційного Суду України, схвалюється на засіданні Колегії суддів Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що порядок призначення або обрання судді-доповідача у різних країнах здійснюється по-різному. У Білорусі, наприклад, суддю-доповідача призначає Голова Суду [98, с. 243], в Австрії суддя-доповідач обирається на три роки [2, с. 339]. Убачається, встановлення порядку призначення або обрання судді-доповідача залежить від традицій розвитку судової системи кожної країни, стану розвиненості демократії.

Суддя-доповідач – особлива процесуальна фігура, оскільки від рівня його професіоналізму, вміння повно дослідити обставини справи багато в чому залежатиме її розгляд. При вивченні питань, порушених у конституційному поданні чи конституційному зверненні, підготовці матеріалів на розгляд Колегії суддів Конституційного Суду України суддя-доповідач має право витребувати необхідні документи, залучати спеціалістів, вносити пропозиції на засідання Колегії суддів питання щодо призначення експертизи у справі чи залучення до участі в конституційному провадженні експертів, виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом чи уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи.

До другої групи суб’єктів віднесені особи, які мають зацікавленість у розгляді справи Конституційним Судом України – суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення, їхні представники, особи, які залучаються Конституційним Судом України до участі у розгляді справи.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим – у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України є:

– Президент України, Кабінет Міністрів України – у справах щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

– Верховна Рада України – у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

– Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування – у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Суб’єкт права на конституційне подання чи конституційне звернення має право відкликати подане ним подання чи звернення письмовою заявою у будь-який час до дня розгляду на пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що процесуальні права та обов’язки суб’єктів права на конституційне подання та конституційне звернення як учасників конституційного провадження врегульовані переважно Регламентом Конституційного Суду України. Так, відповідно до параграфа  34 Регламенту Конституційного Суду України учасники конституційного провадження мають рівні процесуальні права і обов’язки. Сторони конституційного провадження мають право: знайомитись з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються; ставити з дозволу головуючого запитання іншим учасникам конституційного провадження, заявляти клопотання, а також користуватись іншими правами, передбаченими Законом України “Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Учасники конституційного провадження можуть подавати письмові пояснення, які приєднуються до матеріалів справи, знайомитись з поясненнями інших учасників провадження.

Якщо право суб’єкта звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням або конституційним зверненням регламентоване, то статус представників суб’єктів залишився поза межами регулювання Законом України «Про Конституційний Суд України». Частиною другою статті 71 цього Закону зазначено тільки, що суб’єкти права на конституційне подання у справах щодо конституційності законів, інших нормативно-правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим призначають до трьох представників для участі у розгляді справи. Водночас слід звернути увагу ще на таку обставину. Регламентом Конституційного Суду України (параграф 32) визначено, що учасниками конституційного провадження є сторони конституційного провадження, а саме: суб’єкти права на конституційне подання, конституційне звернення, які звернулися до Конституційного Суду України; органи або посадові особи, якими були прийняті чи підписані правові акти, конституційність яких оспорюється. Учасниками конституційного провадження є також особи, залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи (свідки, експерти, перекладачі тощо). Тобто Регламентом Конституційного Суду України не передбачено участі представників суб’єктів права на конституційне подання чи конституційне звернення на відміну від Закону України «Про Конституційний Суд України».

Стосовно органів та посадових осіб, залучених Конституційним Судом України для участі у провадженні за конституційним поданням чи конституційним зверненням, слід зазначити таке. Конституційний Суд України залучає до участі в провадженні за окремими видами справ певних посадових осіб. Так, відповідно до статті 72 Закону України «Про Конституційний Суд України» Суд обов’язково залучає до участі у провадженні у справі представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності. Статтею 80 цього ж Закону встановлено, що до участі у розгляді справи щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим Конституційний Суд України може залучити представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум у Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. У разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян.

До третьої групи суб’єктів конституційних процесуальних відносин віднесено осіб, які не мають зацікавленості у розгляді справи: свідки, експерти, перекладачі. Слід зауважити, що процесуальні права та обов’язки свідків, експерта, перекладача Законом України «Про Конституційний Суд України» врегульовані лише у загальних рисах. Так, статтею 55 зазначеного Закону визначено правові наслідки неявки з поважних або без поважних причин учасника конституційного провадження. Неявка з поважної причини на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України може бути підставою для відкладення розгляду справи. У разі повторної неявки з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України Суд може прийняти рішення про розгляд справи на відповідному засіданні за його відсутності. У разі неявки без поважної причини учасника конституційного провадження Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності.

Процесуальна правосуб’єктність свідків, експертів, спеціаліста, перекладача певною мірою визначена Регламентом Конституційного Суду України. Параграфом 16 Регламенту Конституційного Суду України встановлені права та обов’язки експертів. Експерти мають право з дозволу Колегії суддів, Конституційного Суду України знайомитись з матеріалами справи та в разі необхідності брати участь у їх розгляді, вимагати надання додаткових матеріалів. За давання завідомо неправдивого висновку експерти несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Параграфом 18 Регламенту Конституційного Суду України врегульовано питання щодо залучення спеціалістів, не заінтересованих у розгляді справи, до підготовки справи та її розгляду. Таке залучення здійснюється суддею-доповідачем, Колегією суддів, Конституційним Судом України. Параграфом 33 Регламенту Конституційного Суду України зазначено, що учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою, повинні своєчасно заявити клопотання про участь перекладача у розгляді справи. Питання про участь перекладача вирішується до початку розгляду справи на засіданні Конституційного Суду України.

Спільні процесуальні права та обов’язки свідків, експертів, спеціалістів, перекладача визначені параграфом 34 Регламенту Конституційного Суду України. Так, експерти, свідки та інші особи, участь яких повинна сприяти об’єктивному і повному розгляду справи, зобов’язані з’являтись на пленарні засідання Конституційного Суду України, давати правдиві пояснення, надавати документи, матеріали та інші відомості, необхідні для всебічного розгляду справи. Відмова від їх надання та умисне приховування зумовлюєвідповідальність винних осіб за законом.

Виходячи з припису статті 92 Конституції України, де встановлено, що виключно законами України визначаються судочинство, засади судової експертизи, доцільно зазначити про потребу врегулювання процесуального статусу учасників конституційного провадження законом, а не Регламентом Конституційного Суду України.

Характеристику конституційних процесуальних відносин слід продовжити шляхом розкриття їх об’єкта. Ним визначено правові спори (конфлікти). Основними, визначальними ознаками правового конфлікту як об’єкта конституційних процесуальних відносин можна назвати: наявність конституційно-правового елементу (конституційної норми, конституційного процесуального правовідношення), завершення у юридичний спосіб – шляхом прийняття Конституційний Судом висновку або рішення, залежно від категорії конституційно-правового конфлікту, наявність процесуальної форми конфлікту – справи конституційної юрисдикції.

Серед правових спорів (конфліктів) можна виділити такі групи: 1) спори про право; 2) правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури.

До першої групи спорів – про право – віднесені дві категорії спорів: а) про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; б) про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

Сторонами першої категорії спорів – про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є, з одного боку, суб’єкти права на конституційне подання – Президент України; не менш як сорок п’ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим, з іншого – уповноважений щодо прийняття законів, інших правових актів орган державної влади. Наприклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України «Про державну службу», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 [229]. Предметом розгляду Конституційним Судом України був спір про відповідність Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України «Про державну службу», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу», відповідно до яких граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування, а також на дипломатичній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Народні депутати України вважають, що зазначені положення цих законів ставлять громадян, які однаковою мірою відповідають вимогам професійної правосуб’єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття одних і тих самих посад виключно за ознакою віку і таким чином обмежують встановлені Конституцією України гарантії рівних можливостей реалізації конституційного права громадян на працю. Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення статті 23 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII з наступними змінами, статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 року № 2493-III з наступними змінами, статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року № 2728-III з наступними змінами, якими встановлено граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування та на дипломатичній службі.

Наступною категорією спорів є спори про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Сторонами спору, з одного боку, виступають суб’єкти права на конституційне подання – Президент України або Кабінет Міністрів України. Іншою стороною спору виступає уповноважений орган державної влади, зокрема Міністерство закордонних справ України. По цій категорії конституційно-правових спорів особливе значення, враховуючи його системні для кримінального судочинства наслідки, має Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) вiд 11 липня 2001 року № 3-в/2001 [27]. Сторонами спору виступали Президент України та Міністерство закордонних справ України. Так, Президент України у конституційному поданні обґрунтував думку про неузгодження з Конституцією України низки статей Статуту. Представник Міністерства закордонних справ України, навпаки, зазначив, що, на думку Міністерства, положення Статуту не суперечать Конституції України, а тому він може бути ратифікований Верховною Радою України без внесення змін до Основного Закону України. У Висновку було вказано визнати Римський Статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд … доповнює національні органи кримінальної юстиції».

До другої групи віднесено правовий конфлікт, пов’язаний із необхідністю офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Одну з його сторін виділити складно, однак існують негативні правові наслідки відсутності факту вирішення конфлікту. Суб’єктами цього конфлікту є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Як приклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Мнишенка Сергія Костянтиновича щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» вiд 25 жовтня 2007 року № 10-рп/2007 [227]. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного застосування судами України та іншими суб’єктами владних повноважень положень частини четвертої статті 50 Закону України “Про прокуратуру». Суд вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» в системному зв’язку з частиною п’ятою цієї статті слід розуміти так, що держава гарантує обов’язкове державне страхування прокурорам незалежно від особливостей статусу їх певних категорій.

Останньою категорією спорів визначено спір щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Підстави та порядок здійснення процедури імпічменту вказані у статті 111 Конституції України. Президент України може бути усунений з поста в порядку імпічменту Верховною Радою України у разі скоєння ним державної зради чи іншого злочину. Запит про такий висновок можливий, якщо рішення про обвинувачення Президента України буде прийнято Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу. Однак норми Конституції України не спрямовані на детальну регламентацію відповідних відносин і тому виникають додаткові питання, які потребують роз’яснення. У єдиному Рішенні Конституційного Суду України було надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 111 Конституції України, якою вказано, що Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003 [221] зазначено, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи.

Необхідно зазначити, що при прийнятті Конституційним Судом України негативного висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту процедура імпічменту припиняється, хоча це положення і не визначене чинним законодавством. Якщо знову звернутись до досвіду врегулювання відповідних відносин в інших країнах, можна зазначити, що в законодавстві Киргизії таке положення закріплене і визначено, що наслідком прийняття такого висновку є розпуск ініціатора висування звинувачення проти Президента – законодавчого органу [98, с. 396].

Вищезазначені категорії спорів виділені, виходячи з норми Конституції України та статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначені повноваження Конституційного Суду України. Водночас виходячи з норми статті 150 Конституції України, виділяють ще два види повноважень:

– вирішення спорів про компетенцію, до яких відносять спори про компетенцію між парламентом і Президентом, парламентом і урядом, вищими державними органами України і Автономної Республіки Крим та ін.;

– повноваження, що здійснюються з питань скарг на порушення конституційних прав і свобод громадян. Таким правом на звернення до Конституційного Суду України користується Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Прийняття до розгляду такої скарги можливе, якщо чинне законодавство порушує конституційні права і свободи громадян, та в інших випадках [107, с. 434].

Враховуючи вказане, доцільно виділити такі групи спорів (конфліктів): 1) спори про право; 2) власне правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури; 4) компетенційні спори суб’єктів права; 5) спори захисту прав і свобод людини і громадянина.

Незважаючи на достатньо широке коло повноважень Конституційного Суду України щодо розгляду правових спорів (конфліктів) та гарантування конституційної законності, розгляд ще одного виду правових конфліктів доцільно було би віднести до компетенції Конституційного Суду України. Це стосується запровадження інституту конституційної скарги, суть якого полягає у наданні можливості громадянам України, виходячи зі змісту частини третьої статті 8 Конституції України, безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України у разі, якщо дії або бездіяльність органів державної чи органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб призвели до порушення їхніх конституційних прав і свобод. Такий інститут існує в Австрії, Бельгії, Угорщині, Німеччині. Відсутність цього інституту негативно відбивається на міжнародному іміджі України, оскільки громадяни змушені звертатись до Європейського суду з прав людини, не знайшовши судового захисту в Україні. Так, станом на 1 січня 2007 року до Страсбурга надійшло 6800 скарг від громадян України, причому із 46 країн Європи більше за громадян України звертаються росіяни, турки та румуни [111].

Наступним елементом конституційних процесуальних відносин визначено їх зміст. Його визначають процедури відправлення конституційного судочинства. Особливості здійснення процедур конституційної юрисдикції пов’язані із таким:

  1. Конституційний Суд є органом спеціальної юрисдикції, який не інтегрований у жодну сферу влади. Він є самостійною структурою державної влади – орган держави спеціального призначення, що дає підставу стверджувати про новий механізм взаємодії влад, які не можуть бути зведені до законодавчої, виконавчої, судової влади.
  2. При здійсненні своїх функцій і повноважень Конституційний Суд незалежний від будь-яких органів державної влади і підкоряється виключно Конституції.
  3. Конституційний Суд України, вирішуючи справи, керується тільки Конституцією, враховуючи міжнародно-правові норми, схвалені Верховною Радою для дотримання їх державою, і не зв’язаний будь-яким політичним впливом.
  4. Конституційний Суд вирішує питання права, він покликаний ніколи не бути заручником фактів чи обставин, які б зашкодили верховенству права у його рішеннях чи висновках.
  5. Конституційному Суду властиві судові функції, які забезпечують досягнення верховенства Конституції стосовно будь-яких нормативно-правових актів.
  6. Конституційний Суд не вправі, як і його судді, здійснювати будь-які дорадчі, допоміжні і консультативні функції, які пов’язані із політикою держави або з розглядом конкретної справи.
  7. Конституційний Суд забезпечує судове верховенство виключно у випадках звернення до нього судів, якщо вони вбачають ущемлення інтересів і прав громадянина законом, який підлягає застосуванню [246, с. 30].

Процедури відправлення конституційного судочинства певною мірою визначені Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Так, для розгляду питань про відкриття провадження за конституційним поданням у складі суддів Конституційного Суду України створюється комісія суддів, а для розгляду справ за конституційним зверненням – колегія. Рішення про це приймається упродовж першого місяця кожного календарного року. Конституційний Суд України може відмовити у порушенні справи, якщо конституційне подання чи звернення не підлягає розгляду Конституційним Судом у зв’язку з непідвідомчістю справи, якщо він надійшов від органу чи посадової особи, які не мають права звернення до Конституційного Суду України; невідповідності конституційного звернення, подання вимогам, передбаченим Конституцією України і Законом України «Про Конституційний Суд України» [107, с. 435–436].

Регламентом Конституційного Суду України визначено, зокрема, такі процедури розгляду справ, як прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень (Розділ ІІ), порядок розгляду справ (Розділ ІІІ). Слід зауважити, що статтею 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. У зв’язку з цим постає сумнівним врегулювання Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим рішенням Конституційного Суду України 5 березня 1997 року, а не законом процедур відправлення конституційного судочинства.

Приведення у відповідність до Конституції України правового регулювання процесуальних відносин, пов’язаних із відправленням конституційного судочинства, передбачатиме розробку і прийняття окремого закону. Підґрунтям для його прийняття є не тільки необхідність приведення у відповідність до Конституції України правового регулювання конституційних процесуальних відносин, а й наявність суттєвих особливостей самих цих відносин, що дає змогу відмежувати їх від інших процесуальних відносин – кримінально-процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративно-процесуальних. Тим самим існує не лише законодавча, а й теоретично обґрунтована потреба розробки та прийняття окремого закону, яким були б урегульовані конституційні процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства. Це може бути Закон «Про процедури розгляду справ Конституційним Судом України», оскільки у ньому було б доцільно визначити усі процедури, пов’язані із прийняттям рішення у справі за конституційним поданням чи конституційним зверненням, починаючи з підстав звернення до Конституційного Суду України, суб’єктів звернення, форм звернення тощо. Крім того, доцільно було б передбачити у цьому законі окрему структурну складову, присвячену розгляду конституційних скарг.

Необхідно звернути увагу ще на таку обставину. Ні Законом України «Про Конституційний Суд України», ні Регламентом Конституційного Суду України не зазначені принципи відправлення конституційного судочинства. Врегулювання принципів потрібно, адже на їх реалізації повинен бути побудований весь конституційний судовий процес. Сутність процесуальної форми конституційного судочинства, основні форми та методи діяльності Суду, інших учасників конституційного судового процесу визначають саме принципи. М. В. Вітрук вказує, що принципи конституційного судочинства – це основні ідеї, які втілюються в нормах судового конституційного процесу, визначають природу, сутність і зміст конституційного судочинства, його основне призначення [30, с. 207–208].

На думку В. О. Гергелійника, діяльність Конституційного Суду заснована на принципах: верховенства права; здійснення конституційної юстиції лише Конституційним Судом України; незалежності та рівноправності суддів; колегіальності; процесуальної рівності сторін; гласності; державної мови судочинства; повноти і всебічності розгляду справ; обґрунтованості прийнятих рішень [40, с. 124–125].

Водночас перелік цих принципів не містить такого принципу, на якому заснований будь-який судовий процес, незалежно від юрисдикції суду – принципу змагальності сторін. У конституційному судочинстві, процедури якого врегульовані зазначеними нормативно-правовим актами, не визначені принципи змагальності сторін, об’єктивного з’ясування обставин справи. У результаті свідків, як правило, не викликають, навіть якщо необхідність такого виклику сприяла б усебічному та об’єктивному розгляду справи. Прикладом щодо цього може слугувати вже зазначена справа за конституційним зверненням громадянина Мнишенка Сергія Костянтиновича щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» вiд 25 жовтня 2007 року № 10-рп/2007, предметом якої було неоднозначне застосування судами України та іншими суб’єктами владних повноважень положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру». При прийнятті рішення свідки не були викликані до Конституційного Суду, не заслухані відповідні пояснення, хоча, на думку суб’єкта конституційного звернення, застосування страховою компанією «Оранта» і судами України положень окремих статей зазначеного закону ущемляє соціальні гарантії працівників прокуратури України, які перебувають на військовій службі у військовій прокуратурі.

Рішення, які ухвалює Конституційний Суд України, є обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Згідно зі статтею 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України зумовлюють відповідальність за законом. Однак у жодному законі відповідна норма не передбачена. Тому потрібно конкретизувати положення статті 70 зазначеного закону вказівкою на те, яку саме відповідальність несуть посадові особи, що не виконують або неналежним чином виконують рішення Конституційного Суду України. Крім того, необхідно доповнити Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення статтями, якими були б передбачені склади відповідних правопорушень. Тим самим будуть створені законодавчі механізми реалізації конституційного принципу верховенства права.

Проведений аналіз проблем визначення предмета конституційного судочинства дав змогу отримати такі висновки:

– для України існування конституційного судочинства є новим правовим явищем і тому особлива увага надається узагальненню досвіду функціонування органів конституційної юрисдикції у світі та вивченню теоретичних здобутків у напрямі визначення сутності конституційного правосуддя та процедур його відправлення. Правова природа конституційного судочинства як гаранта конституційної законності у державі зумовлює потребу здійснення наукових розробок у контексті розвитку правової держави. Переважна більшість вітчизняних досліджень присвячені загальним питанням здійснення судової влади, конституційного контролю, формування конституційної юстиції, конституційного правосуддя, статусу органу конституційної юрисдикції. Правовідносини у сфері відправлення конституційного судочинства, відповідні процедури вивчені вкрай недостатньо;

– відносини у сфері конституційного судочинства є конституційними процесуальними відносинами, а норми права, які їх регулюють – норми конституційного процесуального права;

– конституційні процесуальні відносини урегульовані нормами конституційного процесуального права;

– виділені три види суб’єктів конституційних процесуальних відносин: 1) Конституційний Суд України; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи; 3) особи, які не мають зацікавленості у розгляді справи;

– ознаками правового конфлікту як об’єкту конституційних процесуальних відносин названі: наявність конституційно-правового елементу, завершення у юридичний спосіб у процесуальній формі;

– зміст конституційних процесуальних відносин складають процедури відправлення конституційного судочинства. Особливості здійснення процедур пов’язані із особливим місцем Конституційного Суду України у механізмі державної влади як єдиного органу конституційної юрисдикції.

 

1.3. Принципи побудови і формування конституційного судочинства

 

Дослідження проблеми становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні зумовлює необхідність розкриття найбільш загальних, стійких рис конституційного судочинства, які відтворюються у принципах конституційного судочинства.

Для з’ясування сутності терміна «принцип» та формулювання його змісту стосовно конституційного судочинства слід виходити з аналізу двох аспектів цієї проблеми. По-перше, філософського, що дасть змогу якнайповніше визначити підходи щодо формулювання загального поняття. По-друге, з сутності конституційного судочинства як правового явища. Такий двохаспектний підхід дасть змогу зробити конкретні висновки та сформулювати поняття «принципи конституційного судочинства», а також визначити перелік принципів.

З позицій філософії принцип визначають як основу, початок, керівну ідею або основне правило поведінки [48, с. 363]. У науковій юридичній літературі із загальнотеоретичних проблем розвитку кримінального права С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев визначили принципи як породження суб’єктивного сприйняття людиною об’єктивного світу, свого роду орієнтири взаємовідносин людини зі світом, які настільки глибоко увійшли в наше «я», що сприймаються як щось об’єктивне, існуюче поза межами нашої волі [76, с. 7].

Таке розуміння сутності принципів не суперечить філософському сприйняттю, але конкретизує його стосовно предмета тієї науки, у межах якої здійснюється науковий пошук. Зазначене підтверджує сформульована дослідниками теза про сутність принципів, особливостей діяльності правоохоронних органів. Зазначається, що принципи можуть виступати і як правові вимоги. На відміну від конкретних законодавчих приписів ці вимоги обов’язкові не тільки для органів, посадових осіб та громадян, які покликані дотримуватися та виконувати закони, а й для органів, які, здійснюючи правотворчу діяльність, і повинні спиратись на загальноприйняті демократичні вимоги або традиції в тій чи іншій сфері [50, с. 51].

У теорії права принципами права називають основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивість права і мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу. Принципи права називають ціннісним стрижнем правової матерії, своєрідним «вищим правом». Принципи права можуть бути прямо сформульовані в законодавчих актах чи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрями правотворчої, правозастосовної чи іншої юридичної діяльності [251, с. 258].

Спільним у всіх цих підходах є розуміння принципів як основи певного явища, правової матерії, поведінки. Відмінність полягає у «наповненні» цієї основи конкретним змістом, що залежить від специфіки певного явища чи поведінки, а також від методології наукового пошуку. Так, у загальнофілософському сприйнятті принцип формулюється як основа поведінки. З юридичного погляду під принципом розуміється правова основа, в якій відтворені ідеї права, цінності, і тому вони мають вищу юридичну силу.

Зазначені загальні положення застосовані до визначення поняття про принципи конституційного судочинства на підставі врахування специфіки конституційного судочинства. Ця специфіка полягає у такому.

Конституційне судочинство являє собою здійснення операцій з нормами конституційного права, пов’язаними із вирішенням правового конфлікту у формі юридичної справи. Воно здійснюється конкретним уповноваженим органом держави – Конституційним Судом України на користь зацікавлених у вирішенні правового конфлікту суб’єктів права. Операції з нормами конституційного права, які здійснює Конституційний Суд України, закріплюються у офіційних документах, форма яких визначена законом. При цьому здійснення таких операцій регулюється процесуально-процедурними нормами і забезпечується відповідними способами юридичної техніки. Конституційне судочинство являє собою процесуальну форму діяльності судової гілки влади з питань, віднесених до юрисдикції Конституційного Суду України, і повною мірою має відтворювати особливості функціонування цієї гілки влади. Хоча межі відносин у сфері діяльності Конституційного Суду України визначені окремою структурною складовою Конституції України – Розділом ХІІ, однак про віднесення Конституційного Суду України до судової гілки влади свідчить аналіз статей 6 та 124 Конституції України. Так, статтею 6 встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а статтею 124 встановлено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Якщо звернутись до наукових позицій про місце органу конституційної юстиції у системі органів державної влади, то думку про віднесення Конституційного Суду до судової гілки підтримують Ж. І. Овсепян [156; 260, с. 165], М. В. Вітрук [30, с. 87]. Водночас існують погляди щодо наявності в Україні тенденції формування четвертої гілки влади – контрольно-наглядової – і віднесення до її сфери Конституційного Суду України (Ю. М. Тодика [279, с. 13–14], В. О. Гергелійник [40, с. 40–41]).

Не ставлячи за мету формулювання остаточного висновку про місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади, оскільки це виходить за межі предмета дисертаційного дослідження, вбачається доцільним виходити зі змісту конституційних приписів, якими віднесено Конституційний Суд України до органів, що здійснюють судочинство, а будь-яка інша гілка влади, крім законодавчої, виконавчої і судової, не передбачена.

Специфіка конституційного судочинства проявляється і у стадійності конституційного судового провадження. При цьому стадії розташовані у певній послідовності, яка має бути дотримана. Конституційне судочинство здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції – Конституційним Судом України, який визначений як орган конституційного правосуддя. Він має також повноваження щодо тлумачення Конституції України та законів України.

Виходячи з зазначеного, можна сформулювати поняття принципів конституційного судочинства.

Принципи конституційного судочинства – основні ідеї, відтворені у нормах конституційного судового процесу, які визначають природу, сутність та зміст конституційного судочинства, його основне призначення щодо здійснення конституційного правосуддя Конституційним Судом України, а також тлумачення Конституції України та законів України.

Призначенням принципів конституційного судочинства є:

– здійснення узагальненого закріплення основ конституційного судового процесу;

– забезпечення однотипного формулювання конституційних процесуальних норм;

– забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом встановлення засад вирішення правових конфліктів на підставі і в порядку, визначених нормами конституційного процесуального права.

Співвідношення принципів конституційного судочинства і норм конституційного процесуального права доцільно подати у вигляді таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Співвідношення принципів конституційного судочинства і норм конституційного процесуального права

Принципи конституційного судочинства Норми конституційного процесуального права
1. Стосуються усього конституційного судового процесу та можуть бути відтворені у формі окремих правоположень законодавчого акта, який регламентує процесуальну діяльність Конституційного Суду України. На сьогодні статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено принципи діяльності Конституційного Суду України. Однак ця діяльність складається не тільки з відправлення конституційного судочинства. Вона стосується і порядку призначення суддів, розподілу повноважень між Головою і двома заступниками, припинення повноважень суддів, питань організації діяльності Конституційного Суду України тощо. 1. Мають власну зовнішню форму – як нормативний припис загальнообов’язкової, формально визначеної поведінки учасників конституційних процесуальних відносин.
2. Є стрижнем конституційного судового процесу і спрямовують його розвиток. 2. Є частинками (клітинками) конституційного процесуального права, яке набуває логічності та збалансованості завдяки принципам конституційного судочинства.
3. Мають вищий рівень абстрагування, не встановлюють конкретні права та обов’язки. 3. Закріплюють процедури конституційного судочинства і являють собою модель конституційних процесуальних відносин.
4. Знаходяться над рівнем конституційних процесуальних норм, визначають їх спрямованість. 4. Мають конкретну функціональну спрямованість – врегулювання відносин з відправлення конституційного судочинства.
5. Не мають засобів регулювання. Їх провідним елементом є те, що повинно бути, що безпосередньо відображає існуючі у сфері відправлення конституційного судочинства цінності та зумовлені ними. 5. Конституційні процесуальні норми відтворюються у засобах регулювання конституційних процесуальних відносин – дозволи, зобов’язання та заборони. Через сукупність засобів регулювання опосередковано проявляються існуючі у сфері відправлення конституційного судочинства цінності.
6. Принципи конституційного судочинства стабільніші за норми. 6. Як правило, не мають достатньо тривалої стабільності.

 

Конституційне судочинство відмінне від процесу відправлення кримінального, цивільного, господарського, адміністративного судочинства. Основні відмінності полягають у тому, що воно:

– здійснюється на підставі та у спосіб, визначені нормативно-правовим актом вищої юридичної сили – Конституцією України, норми якої конкретизовані Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду України. Відправлення інших видів судочинства врегульоване законодавчими нормативно-правовими актами – кодексами (Кодексом адміністративного судочинства України [83], Цивільним процесуальним кодексом України [303], Господарським процесуальним кодексом України [44], Кримінально-процесуальним кодексом України [117]);

– підставою виникнення, зміни і припинення відносин у сфері відправлення конституційного судочинства є правовий конфлікт, визначений конституційними нормами. Підстави виникнення, зміни і припинення відносин у сфері відправлення інших форм правосуддя визначені нормами відповідної галузі матеріального права;

– суб’єкти звернення до Конституційного Суду України визначені Основним Законом. Суб’єкти звернення до судів загальної юрисдикції, спеціалізованих судів визначені відповідними процесуальними нормативно-правовими актами – кодексами;

– процесуальна форма закінчення провадження у Конституційному Суді України визначена Конституцією України. Нею є рішення, виконання якого обов’язкове на території України (ст. 150 Конституції України). Рішення Конституційного Суду України мають остаточний та обов’язковий характер, оскарженню не підлягають на відміну від постанов, ухвал чи вироків судів іншої юрисдикції, які можуть бути оскаржені чи опротестовані у апеляційному чи касаційному порядку;

– рішення Конституційного Суду України можуть змінювати судову практику, яка не відповідає Основному Закону. Процес перевірки Конституційним Судом України конституційності нормативно-правового акта здійснюється безвідносно до конкретних кримінальних, цивільних, господарських чи адміністративних справ, розгляд яких належить до юрисдикції інших судів.

Водночас конституційне судочинство має і спільні з іншими формами відправлення правосуддя риси:

– є процесуальною формою відправлення правосуддя;

– пов’язане із вирішенням юридичної справи;

– його учасники зацікавлені у вирішенні справи;

– процесуальний порядок закріплюється у офіційних документах, форма яких визначена законом;

– здійснюється послідовно, стадійно.

Наявність у конституційного судочинства спільних та особливих із іншими формами відправлення правосуддя рис зумовлює потребу їх врахування при формулюванні принципів конституційного судочинства.

Так, наявність спільних рис зумовлює такі принципи конституційного судочинства, як:

– верховенство права;

–предметна визначеність;

– гласність;

– повний і всебічний розгляд справи;

– державна мова судочинства;

– процесуальна рівність сторін.

Ці принципи можна назвати загальними.

Особливі риси зумовлюють необхідність виділення таких принципів:

– дослідницька діяльність суддів і Конституційного Суду України;

– незалежність суддів і Конституційного Суду України;

– відправлення конституційного правосуддя тільки Конституційним Судом України;

– колегіальність;

– незмінність рішень.

Цю групу принципів доцільно назвати особливими.

Основні принципи діяльності Конституційного Суду України визначені статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України»: верховенство права, незалежність, колегіальність, рівноправність суддів, гласність, повний і всебічний розгляд справ, обґрунтованість прийнятих рішень. У порівнянні зі статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» коло принципів конституційного судочинства стосується тільки здійснення конституційного судового процесу.

На першому місці постає принцип верховенства права. Виділення саме цього принципу зумовлене його невідривністю від концепції правової держави, однією з рис якої є конституційна юрисдикція [77, с. 172]. Принцип верховенства права є мега-принципом, який визначає вимоги до багатьох суспільних інститутів з метою забезпечення природних прав і свобод людини. Серед українських юристів існують такі уявлення щодо змісту цього принципу. Так, передусім принцип верховенства права означає, що позитивне право, яке створюється людьми, має ґрунтуватись на природному праві, яке обмежує державну владу, і є своєрідним фільтром позитивного права. Самостійного значення він набуває тоді, коли розрізняють закон і право. При цьому робиться важливий висновок про те, що поза лоном доктрини природного права цей принцип існувати не може. Науковці звертають увагу і на окремі аспекти цього принципу. Так, верховенство права розглядається як пріоритетність у суспільстві насамперед прав і свобод людини. Принцип верховенства права характеризується і як верховенство розуму та пов’язується з такими морально-правовими цінностями, як справедливість, свобода, добро, гуманізм. Важливим надбанням є уявлення про те, що цей принцип універсальний та загальний, хоча історично він розумівся тільки як спосіб обмеження державної влади і створення правової держави. Слушною є думка і про те, що єдиною справжньою силою забезпечення верховенства права може виступати тільки громадянське суспільство [55, с. 83–84].

Спільним для усіх зазначених наукових поглядів щодо сутності принципу верховенства права є його основа, яка випливає з природного права. Теоріями природного права, у свою чергу, встановлено, що закони держави не регулюють відносини, але здебільшого прагнуть наблизитися (збігтися) до конфігурацій правовідношення, що походить безпосередньо від морально-правових цінностей. Таке сприйняття змісту теорій природного права презентоване А. С. Довгертом, який вивчав проблему дії принципу верховенства права у сфері приватного права [55]. У конституційному праві зазначають залежність розуміння сутності принципу верховенства права від типу правої системи. Так, у країнах континентального права принцип верховенства права має здебільшого вираження верховенства закону в силу домінування юридичного позитивізму. Відтак переважає принцип законності, який ґрунтується на розумінні справедливого закону [273, с. 178].

Статтею 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Однак вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння [273, с. 178]. Зазначене можна повною мірою віднести до конституційного судочинства, адже захист Конституції України судом спеціальної юрисдикції сприяє реальним досягненням в очах народу пріоритетів демократії, людських цінностей, справедливості організації влади, над якою існує судовий контроль [246, с. 102]. Конституція України – єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, виражають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави. В усіх країнах конституція є однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності [172, с. 53, 56].

Забезпечення верховенства Конституції України є стрижнем усіх повноважень Конституційного Суду України. Захищаючи Конституцію, в якій відтворені морально-правові цінності, Суд захищає право і соціальні пріоритети: народ як джерело влади, права і свободи людини і громадянина, суверенітет і цілісність території, демократична влада і судовий контроль, рівність кожного громадянина перед законом та інші. Реалізація принципу верховенства права в конституційному судочинстві відкриває шлях до творчого, не бездумного застосування закону. Це не означає виправдання свавілля з боку Суду. Рішення Конституційного Суду, засновані на принципі верховенства права за змістом мають утверджувати права людини, не порушувати свободи і зміцнювати довіру не лише до самого Конституційного Суду, а й, у його особі, до усіх державних інституцій.

За рішенням Конституційного Суду України закони чи інші правові акти мають бути визнані неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України, або якщо була порушена встановлена в Основному Законі процедура їх розгляду, ухвалення або набрання чинності. Вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішень про їх неконституційність. За зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України має давати висновки про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України, чи тих, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їхню обов’язковість. До компетенції Конституційного Суду належить також надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту [205, с. 410]. Ще одним напрямом діяльності Конституційного Суду України є офіційне тлумачення Конституції і законів України, що, по суті, є здійсненням функції нормативно-інтерпретаційної конституціоналізації правового порядку в державі. Характерною рисою цієї діяльності є те, що вона пов’язана з наявністю конфлікту або проблеми у застосуванні конституційних чи законодавчих норм суб’єктами права. Тому Суд у цих випадках, роз’яснюючи спірні правові норми, не тільки виконує роль тлумача, а ще й, виходячи з обов’язковості своїх рішень, створює умови для належного застосування зазначених норм різними органами державної влади [111].

Реалізація принципу верховенства права у процесі відправлення конституційного судочинства означає забезпечення рівності всіх перед законом і судом, судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Приймаючи рішення, Конституційний Суд кожного разу доводить, що без однакового застосування законів відповідно до норм і принципів Конституції України право взагалі втрачає свою регулюючу функцію, своє головне завдання упорядкування суспільних відносин, дотримання державою інтересів громадянина і людини. На сьогодні конституційне правосуддя є одним із визначальних чинників формування сучасної законодавчої системи, і критерієм її перевірки має бути верховенство права в конституційному порівнянні відповідності принципів і понять чинних законів та інших нормативно-правових актів засадам правового статусу громадянина, держави, суспільства [246, с. 102–103]. Зазначене стосується і повноваження Конституційного Суду України з надання висновку щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України. Тільки за наявності висновку про відповідність законопроекту вимогам статей 157, 158 Конституції України, Верховна Рада розглядає законопроект (ст. 159 Конституції України).

Про необхідність однакового застосування законів відповідно до норм і принципів Конституції свідчить, наприклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 12 частини першої статті 85 Конституції України у контексті положень частини четвертої статті 114, частин другої, третьої статті 115 Конституції України (справа про порядок припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України) від 11 грудня 2007 року № 12-рп/2007 [228]. Народні депутати обґрунтовували необхідність офіційного тлумачення тим, що «вказаними нормами не визначено чіткого порядку і процедури звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України та наслідків такого звільнення, тому при застосуванні цих положень виникають суперечності щодо їх правильного розуміння представниками різних політичних сил, які входять до складу Кабінету Міністрів України». У Рішенні Конституційний Суд вказав: «під положенням «звільнення зазначених осіб з посад» у пункті 12 частини першої статті 85 Конституції України в контексті положень частини четвертої статті 114, частин другої, третьої статті 115 Конституції України треба розуміти звільнення з посад як членів Кабінету Міністрів України, включаючи Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, так і Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України. Верховна Рада України може реалізувати своє повноваження щодо звільнення з посад Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України і без подання Президента України».

Показовим є приклад, коли до Конституційного Суду України звернулося Міністерство внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа № 1-30/2001 від 19 квітня 2001 року). На думку Міністерства внутрішніх справ України, деякі організатори масових акцій термін «завчасно» трактують як такий, що передбачає «попереднє інформування відповідних органів про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій». Перед Конституційним Судом була сформульована причина такого подання: Міністерством указувалось, що за певний період необхідно з’ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному законодавству і визначити необхідність залучення певних сил та правопорядку тощо. У зв’язку з цим МВС України стверджувало, що має бути встановлений і «граничний» термін часу, до якого можливе подання повідомлень про наміри здійснити «певні заходи їх організаторами». Правова позиція Конституційного Суду не передбачала чіткої відповіді на поставлене запитання. У резолютивній частині Рішення було зазначене про те, що строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають слугувати їх гарантією. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зборів, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання [246, с. 109].

Реалізація принципу верховенства права в конституційному судочинстві пов’язана із проблемами формування політико-правового середовища в Україні. Зокрема, в Офіційній заяві Конституційного Суду України було зазначено про штучне створення ситуації навколо Суду, пов’язаної із багатоденними масовими заходами біля стін Суду, здійснення інших форм негативного впливу на його діяльність [167].

Похідною від принципу верховенства права постає законність. У теорії права законність визначають як: принцип права, принцип поведінки суб’єктів права, вимога діяльності органів держави та посадових осіб, вимога державного управління суспільством, принцип побудови системи нормативно-правових актів, режим соціально-політичного життя держави [273, с. 528–530]. У монографії «Теорія юридичного процесу» за загальною редакцією професора В. М. Горшеньова наводиться зміст соціалістичної законності. Виділення сутності цієї категорії дає змогу визначити законність як особливий режим, стан взаємовідносин держави і особи, який виражається у неухильному дотриманні усіма органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами законів і заснованих на них нормативно-правових актів та гарантує здійснення усіма членами суспільства своїх прав і свобод [272, с. 47].

Зміст законності у конституційному судочинстві означає:

– при вирішенні справи Конституційним Судом усі учасники конституційного судового провадження зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією, Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду України;

– Конституційний Суд вирішує справи, керуючись Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»;

– Конституційний Суд не розглядає питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції;

– якщо правовий акт повністю або в окремих частинах не відповідає Конституції України, порушена встановлена Конституцією України процедура розгляду, ухвалення або набрання чинності, перевищені конституційні повноваження при прийнятті, Конституційний Суд приймає рішення щодо неконституційності правових актів повністю або частково.

Наступним загальним принципом визначено принцип предметної визначеності. Його наявність зумовлена дією принципу верховенства права та гарантується законністю діяльності Конституційного Суду України. Дія цього принципу проявляється через визначення чинним законодавством предмета справ конституційної юрисдикції.

Серед загальних принципів зазначено принцип гласності. Його зміст означає, що розгляд справ Конституційним Судом відбувається відкрито. Гласність означає встановлений законом порядок розгляду справ у судах, за яким судове засідання здійснюється відкрито із наданням реальної можливості громадянам бути присутніми у залі судового засідання, стежити за процесом відправлення судочинства, за наявності бажання вести необхідні записи, а представникам засобів масової інформації фіксувати те, що відбувається у судовому засіданні з метою більш широкого оприлюднення змісту і результатів процесу [99, с. 171]. Саме про такий зміст принципу гласності зазначалось ще у 1980-х роках. Відповідні положення актуальні і сьогодні. Гласність і відкритість судового розгляду передбачені як принцип статтею 6 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 7 і 12 Кодексу адміністративного судочинства України.

Прямої норми, яка б розкривала сутність реалізації принципу гласності у процесі відправлення конституційного судочинства Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачає. Натомість наявність цього принципу визначена статтею 4 зазначеного закону, але як основний принцип діяльності Конституційного Суду України, що ширше за змістом, ніж у випадку, коли цей принцип є основою конституційного судового провадження. Особливості реалізації принципу гласності у конституційному судочинстві відтворені у нормах статей 50, 51, 63, 64, 67 Закону України «Про Конституційний Суд України», а також у параграфі 30 Регламенту Конституційного Суду України. Визначено, що всі питання, які потребують вирішення Конституційним Судом України, розглядаються на засіданнях Конституційного Суду, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях. Пленарне засідання повноважне, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України.

Форми розгляду справ на пленарному засіданні Конституційного Суду визначені параграфом 30 Регламенту Конституційного Суду України. Передбачено дві форми – усні та письмові слухання. Усні здійснюються шляхом безпосереднього заслуховування на пленарному засіданні усіх учасників конституційного провадження, письмові – шляхом заслуховування та аналізу зібраних матеріалів, документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Форма слухання визначається процесуальною ухвалою Конституційного Суду України.

Усні слухання є обов’язковими у випадках, коли для всебічного дослідження обставин справи та прийняття обґрунтованого рішення на пленарному засіданні Конституційного Суду України необхідно безпосередньо заслухати учасників конституційного провадження. Вони можуть проводитись також за клопотанням суб’єктів права на конституційне подання, конституційне звернення та органів, посадових осіб, конституційність правових актів яких оспорюється або потребує офіційного тлумачення.

Розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України, незалежно від форми слухання, проводиться відкрито. У разі коли розгляд справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, справа за ухвалою Конституційного Суду України розглядається на закритому пленарному засіданні.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що визначення права та обов’язку Конституційного Суду розглянути на закритому пленарному засіданні справу у разі, якщо розгляд у відкритому пленарному засіданні може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, встановлене не Законом України «Про Конституційний Суд України», а Регламентом Конституційного Суду України. Хоча статтею 52 Закону України «Про Конституційний Суд України» і визначено, що порядок проведення пленарних засідань встановлюється не лише Законом України «Про Конституційний Суд України», а й актами Конституційного Суду України, що регламентують організацію його внутрішньої роботи, однак, спираючись на норму статті 92 Конституції України, пунктом 14 частини першої якої встановлено, що виключно законами визначається судочинство, доцільно запропонувати внесення змін до Закону України «Про Конституційний Суд України», доповнивши його статтею 52-1 «Форми розгляду справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України».

Порядок прийняття рішень, висновків передбачає поіменне голосування шляхом опитування суддів Конституційного Суду. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України.

Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, надання висновку. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Судове провадження може завершитись і без прийняття остаточного рішення Конституційного Суду України у разі, коли у процесі пленарного засідання будуть виявлені підстави щодо відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 45 Закону України «Про Конституційний Суд України»: 1) відсутність встановленого Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» права на конституційне подання, конституційне звернення; 2) невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; 3) непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні.

Російські вчені зазначають доцільність ширшого використання письмової форми конституційного судового провадження, особливо, якщо воно здійснюється з питань тлумачення Конституції, актів законодавства (В. О. Кряжков, Л. В. Лазарєв [118, с. 155]). Ця точка зору вбачається спірною, оскільки її реалізація передбачає здійснення більш глибокого аналізу в напрямі доцільності використання письмової форми із визначенням конкретних категорій справ, щодо яких така форма може бути застосована. Водночас можна було б розглянути питання про впровадження письмової форми конституційного судочинства у випадку розгляду Конституційним Судом України справ відповідно до пункту другого частини першої статті 150 Конституції України – офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Вбачається, запровадження письмової форми конституційного судочинства по цій категорії справ дасть змогу більш оперативно розглянути справу, вивільнивши час для розгляду тих питань, які викликають суспільний резонанс і потребують якнайскорішого вирішення.

Наступним загальним принципом визначено принцип повного і всебічного розгляду справи. Процедури, пов’язані із відправленням конституційного судочинства, спрямовані на забезпечення повного і всебічного розгляду справи відповідно до компетенції. Так, Регламентом Конституційного Суду України визначено порядок прийняття конституційних подань та конституційних звернень, їх попередня перевірка; попереднє вивчення питань, порушених у конституційному поданні чи конституційному зверненні; розподіл конституційних подань та конституційних звернень між колегіями суддів; вивчення порушених питань суддями-доповідачами; дослідження доказів; розгляд конституційних подань, конституційних звернень у Колегії суддів; порядок розгляду справи Конституційним Судом; підготовка питань до розгляду на пленарних засіданнях; розгляд справ на пленарному засіданні; порядок оформлення рішень Конституційного Суду за результатами розгляду.

Необхідно зазначити, що Законом України «Про Конституційний Суд України» не передбачено використання терміна «докази», однак статтею 54 визначено процесуальні права Колегії суддів Конституційного Суду під час підготовки справи, Конституційного Суду у процесі провадження у справі щодо витребування від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян і окремих громадян необхідних документів, матеріалів та інших відомостей, що стосуються справи; призначення експертизи та залучення експертів; виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи.

Водночас процедури щодо реалізації цих прав частково врегульовані Регламентом Конституційного Суду, а тому правове регулювання відповідних відносин потребує приведення у відповідність до статті 92 Конституції України.

Серед основоположних принципів судового процесу виділяють змагальність сторін. Змагальність означає однакову можливість сторін, користуючись наданими повноваженнями, доводити правоту. Реалізація цього принципу відбувається шляхом наявності права надання доказів сторонами, вчиненням інших процесуальних дій, спрямованих на доведення до відома суду фактичних обставин справи. Принцип змагальності сторін закріплений: у статі 7, частині першій статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України; статтею 10 Цивільного процесуального кодексу України; статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України; статтею 16-1 Кримінально-процесуального кодексу України.

У конституційному судочинстві принцип змагальності сторін практично не застосовується порівняно із цивільним, господарським, адміністративним процесом, процесом судового розгляду кримінальних справ. Так, у справах, пов’язаних із тлумаченням Конституції, законів України застосування принципу змагальності обмежене, оскільки складно визначити обидві сторони правового конфлікту, однак правові наслідки відсутності вирішення відповідного правового конфлікту негативні з позицій впливу на реалізацію прав і свобод громадян. Російські вчені більш категоричні. В. О. Кряжков, Л. В. Лазарєв вказують, що у справах про тлумачення змагальність виключається, оскільки сторони відсутні [118, с. 156].

Професор А. О. Селіванов зазначає про негативний вплив відсутності принципу змагальності сторін між учасниками конституційного судового провадження, що істотно знижує процесуальні можливості представника парламенту (як і інших учасників процесу) довести аргументацію і цінності права з питань, які розглядаються на відкритих засіданнях суду [246, с. 128].

Зазначене свідчить про необхідність суттєвого доопрацювання процесуальної частини Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою створення законодавчої регламентації запровадження принципу змагальності сторін. Більше того, вбачається, що зазначену пропозицію доцільно врахувати при підготовці нового нормативно-правового акта, який би врегульовував відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.

Враховуючи обмежений характер застосування принципу змагальності сторін, відповідно такий же характер має застосування принципу диспозитивності. Диспозитивність означає можливість сторін, третіх осіб, їх представників, органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, вільно розпоряджатись своїми правами щодо предмета спору. Так, Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» чітко визначено суб’єктів права на звернення до Конституційного Суду з конституційним поданням чи конституційним зверненням і не передбачено визначення сторін у справі. Про участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, місцевого самоврядування як законних представників взагалі нічого не зазначено. Про недостатність врегулю%

Другие Документы

Постановление апелляционного суда в отношении Порошенко по иску Портнова
  • Июнь 25, 2020
  • Тема: Дело Порошенко
  • Фигурант: Петр Порошенко
  • Июнь 10, 2020
  • Фигурант: Андрей Портнов
  • Тема: Дело Портнова
  • Июнь 10, 2020
  • Фигурант: Андрей Портнов
  • Тема: Дело Портнова
План расследования по записям Порошенко
  • Май 26, 2020
  • Тема: Дело Порошенко
  • Фигурант: Петр Порошенко
еще документы